Розбудив студент:
— Вставайте, товаришу… Пітер.
Вставати не хотілося. Позіхаючи, спустив ноги, підняв пальто, що впало на підлогу.
Коли вийшов на майдан, — радість забилася в грудях. Теплим, рідним видалося все — пітерські візники, газетярі, носії. І навіть Олександр III з «вінцем безсмертного безслав'я» видався, красунем.
Над Петроградом вставав ранок.
Було не жарко. Вікмиксор хотів сісти в трамвай, але трамвая довго не було, і він вирішив іти пішки. Скинув пальто й пішов, по Ліговці, по Обвідному до школи. Дужче, ніж доти, непокоїло питання: що там?
На Обвідному, біля електричної станції, каталі возили по сходнях на баржу тачки з вугіллям. Вікмиксор постояв, подивився, як чорне вугілля, падаючи в залізне черево баржі, сяяло кришталевими скалками, подивився на воду, що блищала накипом нафти, потім згадав — що там? — і пішов швидше.
Сонце вперто лізло вгору, було вже жарко, золота сковорідка стояла тепер біля Новодівочого монастиря.
Еланлюм сиділа, Вікмиксор стояв, хмурився, слухав. В його очах уже не було усмішки.
— Ах, Вікторе Миколайовичу, я з сил вибилася, я нічого не могла зробити, я стомилася…
Вікмиксор стояв, опираючись на шифоньєрку. Мовчав. Слухав. Еланлюм розповідала:
— Цей Долгорукий… Він невиправний, він рецидивіст, він страшний…
Вікмиксор мовчав. У його очах усмішка ставала розгубленою, сумною, майже розпачливою.
Потім довго сидів у себе в кабінеті за масивним столом і, прикривши абажур, думав:
«… Долгорукий безнадійний?.. Не може бути, що в п'ятнадцять років хлопець безнадійний… Щось не використано, якийсь засіб забуто…»
Висунув шухляду стола, вийняв коричневу панку з написом: «Характеристики в-ців».
Знайшов і відклав одну.
… Сивер Долгорукий… Злодій. Крав у приюті для дітей артистів, крав у товаришів… Дитбудинок № 18… Крав… Царськосельська гімназія. Крав, вигнано… Вчився погано… Інститут для дефективних підлітків… Крадіжка, втеча… Лавра…
А все-таки щось іще не використано. Що ж?!
І ось знайшов, згадав забуте. Трудове виховання!
Праця, фізична праця… Вона в майстернях і фабричних цехах, біля домни, біля плуга, біля трактора «Фордзон». Праця — найкращий вихователь на землі, вона зможе зробити те, чого не змогли зробити люди з книгами…
До неї вирішив звернутися Вікмиксор по допомогу, коли справа здавалася вже безнадійною.
Того ж дня, стомлений, метався він з губвно у земвідділ, з земвідділу в профос. Доводив, переконував, а переконавши, повертався в Шкіду і, піднімаючися по сходах, наспівував:
За вечірнім чаєм Вікмиксор, хмурячись, ввійшов у їдальню.
— Здрастуйте!
— Драстє, Вікторе Миколайовичу, — відповіли глухим хором.
Сиділи, чекали. Знали, що Вікмиксор щось таке скаже, а якщо скаже, то щось нерадісне.
Мовчали. Дмухали в кухлі гарячого чаю, жували хліб. Маркс — портрет над столом волинян — вдивлявся в похмурі зіниці Федора Достоєвського. Хлопці дивилися на Вікмиксора. Вікмиксор мовчав. Пара туманом пливла над столами…
Нарешті Вікмиксор сказав:
— Сьогодні — загальні збори.
Хтось зітхнув, хтось запитав:
— Коли?
— Зараз же… Після чаю.
Кінчили чай, чергові відділень прибрали посуд, змели хлібні крихти з оббитих чорною клейонкою столів. Вікмиксор підвівся, постукав пальцем по скроні і заговорив, розтягуючи слова, часом підвищуючи голос, часом опускаючи його до шепоту:
— Хлопці! Ви знаєте, про що я казатиму, про що я повинен говорити, але чого не скажу. Ви знаєте: за мою відсутність у школі сталося таке, чого раніше ніколи не було… Все вчинене зафіксовано в «Літописі»… Школа перетворилася на кубло злодюжок, на збіговисько небезпечного в соціалістичному відношенні елементу… Це тільки здається, що це так, але це не так. Я вірю, що школа залишилась така ж, як була, переважна більшість вас змінилася на гірше лише остільки, оскільки відійшла від рівня… Але це дрібниці. Це можна виправити. Винна в усьому група…
Вікмиксор подивився на Долгорукого. За Вікмиксором усі погляди звернулися в той самий бік. Гужбан зіщулився і опустив очі.
— … Група, — повторив Вікмиксор, — група негідників, рецидивістів, бандитів… Такими я вважаю…
Всі насторожилися. Запала тиша, похмура, важка тиша.
— … Долгорукого, Громоносцева, Безсовістина. Їх я вважаю в умовах нашої школи невиправними. Єдине, що я міг для них придумати, це трудове виховання. Їх переводять у Сільськогосподарський технікум, у Петергофський повіт. Сподіваюся, що там, у мирній обстановці сільського господарства, в постійній фізичній праці, вони виправляться. Я сподіваюся…