Після обіду випускники, розпрощавшись із товаришами і халдеями, вирушили на Балтійський вокзал, до п'ятигодинного поїзда на Нарву. Проводжали їх Янкель, Пантелєєв, Японець і Дзе.
Йшли по Петергофському, потім повернули на Обвідний. Випускники, в одержаному з губвно «випускному» одязі — сукняних пальтах, штанях і гімнастерках, — несли на плечах мішки з білизною та іншим небагатим майном.
Громоносцев, оточений товаришами по класу, йшов позаду.
— Що, Колю, не хочеться їхати? — спитав Янкель.
Циган хвилину мовчав.
— Утечу! — вигукнув він раптом глухим голосом. — Слово честі, втечу… Не можу.
— Облиш, Циганок, — ласкаво промовив Японець. — Обживешся. Пиши частіше, і ми тобі писатимемо. Звичайно, іти звідси не хочеться, все-таки три роки пробули разом, але…
Далі Японець не міг говорити — щось застрягло в горлі.
Кожен намагався втішити Цигана, як міг.
На вокзалі випускників ждав Костолмед, який недавно повернувся з відпустки. Він посадив їх у вагон, вручив квитки і, попрощавшись, пішов у школу.
Проводжаючі лишилися до дзвінка у вагоні з випускниками. Коли на пероні продзвонив другий дзвінок, товариші переобнімались і перецілувалися один з одним. Громоносцев знову заплакав. Заплакали і Японець, і Пантелєєв.
— Щасливо! — крикнув Янкель, виходячи з вагона. — Пишіть!..
— Щасти вам! — повторили інші.
Поїзд рушив. Вигнанці сиділи мовчки. Говорити не було про що, згадувати про минуле було страшно й боляче, нового ще не було.
В купе було душно, пахло стеариновим нагаром і нафталіном. Стукотіли на стиках колеса, у вікні пливли берези, і здавалося, що не берези, а люди бігли, молоді жваві дівчата в білих мереживних сукнях.
РОЗКОЛ У ЦЕКА
Кіномрії. — Принципове питання. — Курильний конфлікт. — «День», — Бути чи не бути. — Розкол у Цека. — Боротьба за маси. — Перемир'я.
Вже година ночі. Шкідці, натомившись за день, сплять міцним і здоровим сном. У спальні тихо. Чути тільки рівне дихання тих, що сплять. У розчинені вікна вривається нічний вітрець і освіжає кімнату.
Всі сплять, тільки Льонька Пантелєєв та Янкель, мрійливо дивлячись у вікно, пошепки розмовляють. Сламникам не спиться. Їхні ліжка стоять якраз біля вікна, і прохолодне повітря освіжає та бадьорить гарячі тіла.
— Ну й погода, — зітхає Янкель.
— Так, погода чудова, — відповідає Пантелєєв.
Янкель хвилину мовчить і чухає голову, потім раптом несподівано каже:
— Ех, Льонько! Сказати тобі? Задумав я одну штуку!..
— Яку?
— Ти тільки не смійся, тобі скажу.
— Чого ж сміятися, — обурюється Пантелєєв. — Хіба ми з тобою не сламники?
— Правда, — каже Гришко. — Ми з тобою наче брати.
— Звичайно, брати. Ну?
— Що ну?
— Яку штуку?
— Є в мене, розумієш, одна мрія, — тихо каже Янкель, розчулено дивлячись на шматочок неба, що видніється з-за віконної рами. — Хочу я, брат, кіноартистом стати.
Пантелєєв здригається і швидко підводить голову над подушкою.
— І ти?
— Що — і ти?
— І ти про це мрієш?
— А хіба й ти? — здивувався Янкель, і Пантелєєв ніяково признається:
— І я. Тільки я хочу режисером бути. Артиста з мене не вийде. Я в Меизелінському пробував… Дикція у мене непідходяща.
— А в мене яка? Підходяща? — цікавиться Гришко, який має досить неясне уявлення про те, що таке дикція і з чим її їдять.
— У тебе — добра, — каже Пантелєєв. — Ти всі літери підряд вимовляєш. А я гаркавлю…
Навіть у темряві видно, як Льонька почервонів. Янкелеві стає шкода сламника.
— Нічого, — каже він, втішаючи друга, і, помовчавши, великодушно додає: — Зате я малювати не можу. Я — дальтонік.
Це важливіше за дикцію. Пантелєєв приголомшений. Хвилину він мовчить і міркує, потім питає:
— Руки тремтять?
— Ні, руки не тремтять, а я кольори погано розбираю. Не відрізняю, де червоне, де зелене. А взагалі, ти знаєш, це здорово, у нас з тобою спільна мрія.
— Ще б пак, — згоджується Пантелєєв. — Удвох легше буде. Адже я, ти знаєш, давно вже думав: як вийду з Шкіди, — так одразу в Одесу на кінофабрику. Попрошуся хоч в учні і вчитимусь на режисера.
— А мене візьмеш?
— Куди?
— В Одесу.
— Чудило. Я тебе не тільки в Одесу, я тебе на головну роль візьму.