— А які ти фільми ставитимеш?
— Ну, це ми ще подумаємо. Революційні, звісно…
— Як ото «Червоні дияволята»?
— Хе! Ще навіть кращі.
Янкель уже загорівся.
— А ти знаєш, це ж не так і складно все. Вийдемо з Шкіди, одержимо випускне і — гайда на південь. Ех, навіть подумати приємно! Сонце… пальми там усякі… виноград… Чорне море… Шиково заживемо, Льонько, га?
У Янкеля, який за все життя не виїжджай з Пітера далі Лігова й Петергофа, уявлення про південь дуже райдужне. Навчений життєвим досвідом Льонька трохи охолоджує його запал.
— А гроші? — питає він, іронічно посміхаючись.
— Які гроші?
— Як які? А на що житимем? Та й на дорогу… Зайцями ж не поїдемо.
— А що? Хіба важко?
— Ні, з мене досить, — каже похмурим голосом Льонька.
Янкель задумується, вражений вагомими аргументами сламника. Він пильно дивиться у вікно, за яким синіє нічне пітерське небо, і раптом радісно скрикує:
— Еврика!
— Ну?
— Гроші треба зібрати.
— Спасибі! Дуже вам вдячний. Дуже дотепна ідея.
— А що? Звичайно, дотепна. Почнемо відкладати зараз же, з цієї хвилини. Диви, до виходу й назбираємо чималу суму.
Янкель трохи підіймається, стягує з табуретки свої штани і діловито длубається в кишенях. Потім витягує звідти два папірці й показує сламникові.
— Ось. Від слів переходжу до діла. Роблю перший внесок. У мене два лимони є. Якщо й у тебе є — давай у спільну касу.
Пантелєєв вносить у спільну касу три мільйони.
— Початок зроблено, — врочисто заявляє Янкель, засовуючи п'ять мільйонів карбованців у обшарпану сірникову коробочку.
Для більшої урочистості сламники скріплюють свій союз міцним рукостисканням.
І довго ще шелестять у тиші приглушені голоси, довго не можуть заснути сламники і все розмовляють, будують плани і мріють. Інколи в їхню розмову вривається гавкання собаки, свист міліціонера або несамовитий викрик п'яниці, якого хміль завів у незнані краї.
Дедалі частіше помічають шкідці, як відокремлюються і шепочуться між собою сламники Янкель та Пантелєєв. Сядуть у кутку осторонь від усіх і довго про щось говорять, палко сперечаються. Спершу не звертали уваги. Сламники ж усе-таки, мало які у людей спільні справи. Але далі стало гірше — обоє зовсім здичавіли, відокремилися від колективу, і дійшло до того, що ні той, ні другий не приходили на засідання Цека.
У Цека було всього п'ять чоловік, і відсутність майже половини цекістів, звичайно, помітили. Хлопці обурились і винесли сламникам догану, але ті й до цього поставилися зовсім байдуже.
Янкель і Пантелєєв більше й більше відходили від Юнкому. «Ідея» цілком захопила обох. Япончик уже не раз нагадував Янкелеві:
— Пора б і «Юнком» випускати. Два тижні газета не виходить. На зборах зададуть нам.
Але Янкель слухав його неуважно. Казав, дивлячись кудись убік:
— Гаразд, зробимо якось.
Обидва сламники стали дуже неуважні і сварливі. Давно вже вони перестали ходити на заняття Юнкому, голови у них, як і раніше, були зайняті тільки одним: зібрати грошей, поїхати на південь, на кінофабрику.
По вечорах вони сиділи в кутку і мріяли.
А в Юнкомі тим часом зростало невдоволення, глухе, але грізне.
— Що ж це? Чи довго так буде?
— Роботу підривають.
— Недисципліновані члени!
— А ще в Цека забрались!
Осередок хвилювався.
Одного разу на загальних зборах юнкомців обговорювалося питання про нових членів. Серед новачків, які щойно вступили, було багато недозрілих, їм треба було придивитися, перш ніж самим працювати в Юнкомі. Під час обговорення кандидатур більшість ІОнкому висловилася в цьому дусі. А друга сторона — Янкель, Пантелєєв і Джапарідзе, що примкнув до них, — шалено відстоювала протилежну лінію.
— Ви помиляєтеся, товариші, — гарячкував Гришко. — Ви помиляєтеся. Наша організація сама по собі недосконала і не узаконена. Ми ще самі недозрілі.
— Як сказати. Може, Черних має на увазі себе, — уїдливо вставив Японець.
— Ні. Я кажу не тільки про себе, а про всіх. Ми недозрілі, однак розвиненіші від інших, і наше пряме завдання — залучати якнайбільше нових членів, хай навіть мало підготовлених, але таких, що хочуть працювати. І саме тут, у нас в організації, вони шліфуватимуться.
— Хто ж їх шліфуватиме? — пискнув Фінкельштейн єхидно.
Янкеля пересмикнуло.
— Звичайно, не Кібчик, соціальні погляди якого в первісному етапі, — відбив він. — Нових членів шліфуватиме середовище і спільне прагнення до єдиної мети. Приклад такого шліфування у нас вже є.