Сказавши це, Янкель розкрив край завіси. Шкідці полізли на сцену. Там було зовсім темно. За кулісами чути було постукування молотка й лайка Пантелєєва.
— Що за буза? — прошепотів хтось. — Де ж тут кіптель?
Хтось висловив сумнів у реальності кіно, хтось заскиглив:
— Ну що ж, починайте!..
В цю мить на одній стіні сцени спалахнуло квадратне вічко розміром десь три на три дюйми. Шкідці радісно загомоніли.
— Диви-но! І справді… Засвітилося!
Кінематограф Пантелєєва і Янкеля відзначався своєрідною будовою. Екрана як такого не було. Через проекційне віконце проходила довга паперова стрічка з окремими «кадрами» — малюнками, яку освітлювала ззаду потужна електрична лампа. Дивитися доводилось, відходячи од вічка не далі як на три кроки…
Але шкідці не були вимогливі, а крім того, видовище, яке влаштували сламники, було тим конем, якому в зуби не дивляться. Тому шкідці зустріли стриманими, але одностайними оплесками перший титр:
Діждавшися, щоб усі прочитали цей напис, Пантелєєв пересмикнув стрічку далі. Наступний «кадр» зображав товсту фізіономію чоловіка, під якою красувалися вірші:
Далі було зображено Пупкіна, що сидів на садовій лаві і читав газету.
На Пупкіна, що захопився читанням, напали розбійники, які вилізли з кущів. Зв'язавши бідолаху вздовж і впоперек товстенним канатом, вони затягнули його в своє лігво і, кинувши в підвал, пішли. Пупкін з допомогою різних хитрощів, які часто практикуються в детективних фільмах, вибрався на волю і –
Кінець
Демонстрація «фільми» тривала не більше як три хвилини, але шкідці були захоплені. Висловивши свої почуття оплесками, вони вже зібралися розходитись, коли «екран» знову спалахнув, повідомляючи, що «зараз піде видова з життя школи Достоєвського». «Видова» — це, виявилося, були вдало замальовані Янкелем сценки шкільного життя в різних його моментах — у класі, в їдальні, в спальні, за пилянням дров — і деякі типи халдеїв та шкідців.
Хлопці розходилися дуже задоволені сеансом.
— Оце я розумію, — казав Купець, — це тобі не Юнком!
Через два дні «Шкідкіно» поставило новий фільм — «Пупкін попадає в лавру», — в якому було дотепно показано пригоди Пупкіна серед злочинного світу Петрограда.
Програму міняли кожні два дні… Одного разу, коли режисер і сценарист перебували в «кінотеатрі», переглядаючи щойно виготовлений фільм «Антон Пупкін у преріях», Янкель сказав:
— А знаєш, ми могли б мати користь із свого кіно!
— Тобто як користь? — здивувався Пантелєєв.
— Та так… не вічно ж нам в «Шкідкіно» марудитись! Ідеал же наш Держкіно…
— Ну то й що ж?
— Давай влаштуємо платне кіно.
Пантелєєв задумався.
— Не підходить. Ще почнуть скиглити.
— Нічого. Дві копійки золотом призначимо — це недорого.
«Пупкін у преріях» йшов уже в умовах комерційною розрахунку. Платність помітно позначилася_ на відвідуванні. В перший день прийшло тільки десять чоловік, в другий іще менше — всього шість чи сім.
— Так, справді не підходить, — погодився Янкель. — Треба, знаєш, щось придумувати.
І сламники придумали.
Звичайно перед демонстрацією нового «фільму» давали анонси в афішах і плакатах, які розвішували по класах, а цього разу маленькі афішки роздавали на руки.
Уперше за довгий час Білий зал був переповнений. Явно непристойну стрічку шкідці дивилися смакуючи і ревучи.
На другий день після постановки «Дон-Жуана» в газеті «Юнком» з'явилася стаття:
ПРО ОДНУ КІНОФІЛЬМУ
Два товариші, колишні члени Юнкому і навіть його Центрального комітету, виключені за непідкорення дисципліні, тепер займаються справами, які не гідні навіть їх. Вони влаштували іграшковий кінематограф, у якому показують огидні картини, й притому за плату. Нео бачимо потреби говорити про розкладницький вплив цього «Шкідкіно» на вихованців молодших відділень, а просто заявляємо: адміністрація, прикрий лавочку.