— Елло Андріївно! А як правильно: «ді фенстер» чи «дас фенстер»?
— Дас. Дас.
Еланлюм до самозабуття любила свою німецьку мову і всіляко намагалася прищепити цю любов своїм вихованцям, тому їй було дуже неприємно чути набридливе гудіння класу, який зубрив нове оповідання про садівників.
— Воронін, про що задумався? Вчи урок.
— Воробйов, перестань читати сторонні книжки. Зараз же дай книжку сюди.
— Елло Андріївно, я не читаю.
— Зараз же дай сюди книжку.
Книжка Горобця лягла на стіл, і Еланлюм знову заспокоїлася.
Коли минув час, достатній для зазубрювання, голос німки сповістив:
— Тепер перейдемо до переказу. Громоносцев, читай перший рядок.
Громоносцев легко відрубав по-німецьки першу фразу:
— Біля річки був берег, і на землі стояв будинок.
— Черних, продовжуй.
— Біля будинку стояла яблуня, на яблуні росли яблука.
Раптом посередині уроку ввійшов Верблюдич і гидким, деренчливим голосом промовив, звертаючись до Еланлюм:
— Дуже вибачаюсь, Елло Андріївно. Віктор Миколайович просив прислати до нього учнів Чорний, Громоносцев унд Воробйов. Дозвольте, е, Елло Андріївно, їх відводити.
— Не Чорний, а Черних! Навчись говорити, Верблюд! — пробурмотів ображений Янкель, який потай пишався своїм оригінальним прізвищем, і згорнув книжку.
Дорогою хлопці зосереджено мовчали, а звичайно лагідний і м'який Верблюдич похмуро смикав прищуватий ніс і поправляв пенсне.
Перед дверима кабінету завшколою шкідці мимоволі уповільнили ходу й перезирнулися. В очах у них застигло одне й те саме запитання: «Чого викликає? Невже?»
Вікмиксор сидів за столом і гортав якісь папірці. Шпаргонці зупинилися, ждали, переступаючи з ноги на ногу, і нерішуче поглядали на зава.
Настала томлива тиша, яку несміливо перервав Янкель.
— Вікторе Миколайовичу, ми прийшли.
Завідуючий обернувся, потім підвівся й співуче сказав:
— Дуже добре, що прийшли. А тепер потрудіться принести тютюн!
Якби завшколою виліз на стіл і виконав перед ними «танець живота», і тоді трійця не була б так здивована.
— Вікторе Миколайовичу! Ми нічого не знаємо. Ви нас ображаєте! — пролунав одностайний вигук, але завшколою, не підвищуючи голосу, повторив:
— Несіть тютюн!
— Та ми не брали.
— Несіть тютюн!
— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, не брали, — побожився Янкель, і так щиро, що навіть сам здивувався і злякався.
— Ви не брали? Так? — єхидно спитав зав. — Отже, не брали?
Хлопці сторопіли, але ще трималися.
— Ні-і. Не брали.
— Он як? А чого ж ваші товариші признались і назвали вас?
— Які товариші?
— Усі ваші товариші.
— Не знаємо.
— Не знаєте? А тютюн впізнаєте? — Вікмиксор показав на стіл. У хлопців пропали останні надії. На столі лежали надірвані, пом'яті, пошматовані сім пачок украденого тютюну.
— Ну, то як, не брали тютюну? Га?
— Брали, Вікторе Миколайовичу!
— Живо принесіть сюди! — скомандував завідуючий.
За дверима трійця зупинилася.
Янкель, плюнувши, єхидно пробурмотів:
— Ну, от і вскочили. Тепер тютюнець принесемо, а потім візьмуться за нас. А на чорта, питається, ми брали цей тютюн!
— Але хто сипонув, сволота? — щиро обурився Циган.
— Хто сипонув?
Це злощасне запитання повисло в повітрі, і, не знайшовши на нього відповіді, трійця поповзла по свої заначки.
Першим повернувся Янкель. Поклав, сопучи носом, пачку на стіл зава і відійшов убік. Потім прийшов Горобець.
Громоносцева не було.
Минула хвилина, п'ять, десять хвилин — Миколка не приходив.
Вікмиксор уже втрачав терпіння, як раптом Циган увірвався в кімнату і, зніяковівши, зупинився.
— Ну? — буркнув зав. — Де тютюн?
Циган мовчав.
— Де тютюн, я тебе питаю?
— Вікторе Миколайовичу, у мене немає… тютюну… У мене… поцупили, вкрали тютюн, — почулася тиха відповідь Цигана.
Янкеля пересмикнуло. Так он чий тютюн він по злобі взяв, а тепер бідоласі Миколці доведеться відповідати.
Лютий Вікмиксор підскочив до Цигана, схопив його за комір і почав несамовито трясти, тихо примовляючи:
— Брехати, каналія? Брехати, каналія? Неси тютюн! Неси тютюн!
Янкелю здавалося, що трясуть його, але признатися не вистачало сили. Раптом він знайшов вихід.
— Вікторе Миколайовичу! У Громоносцева немає тютюну, це правда.
Вікмиксор перестав трясти, гнівно витріщився на захисника. Янкель завмер, але вирішив довести справу до кіпця.
— Бачите, Вікторе Миколайовичу. Одну пачку ми скурили разом. Одна була зайва, а одну… а одну ви, мабуть, знайшли самі. Так? Ото й була Громоносцева пачка.