Вікмиксор сидів біля стола, насунувши на очі картонний козирок, і читав. Піднявши козирок, він подивився на хлопців.
— У чому річ?
Янкель виступив уперед і заговорив нетвердим, але рішучим голосом.
— Вікторе Миколайовичу, — сказав він, — ми хочемо піти з школи!.. Так, ми хочемо піти з школи, бо ми вже виросли.
Вікмиксор скинув козирок і, ледь помітно всміхнувшись, оглянув з ніг до голови хлопців, немов хотів пересвідчитися, чи справді вони виросли. Перед ним стояли ті самі хлопці, навіть на обличчях мелькало легке хвилювання, звичайне при розмові з вихователем, але в голосі Гришка Черних, вихованця четвертого відділення, Вікмиксорові почулися нові, незнані доти нотки.
Мужньо говорив Гришко Черних:
— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, ми виросли. Коли я прийшов до школи, мені було тринадцять років. Я багато чого не розумів. Десять уроків на день я тлумачив як покарання. Тоді мені здавалося, що уроки й ізолятор — одно й те саме. Тоді я боявся ізолятора. Тепер мені шістнадцять років, і я не можу миритися з вузькими рамками шкільного режиму. Так, не можу… При всій моїй повазі до ізолятора, до п'ятого розряду й до вас, Вікторе Миколайовичу…
— Так, і до вас, Вікторе Миколайовичу, — підтакнув Пантелєєв, і Вікмиксор, глянувши на Льоньку, згадав, мабуть, як два з половиною роки тому він розмовляв з цим хлопцем — тут, у цьому кабінеті, біля цього ж стола.
— І до Елли Андріївни, — перелічував Янкель, — і до дяді Саші, і до «Літопису», і до уроків стародавньої історії. Ми дуже вдячні школі Достоєвського. Вона багато чого навчила нас. Але ми виросли. Ми хочемо працювати. Ми відчуваємо сили…
І Янкель витягнувся, несвідомо розправляючи груди, а Пантелєєв стис кулаки і зігнув руку, ніби хотів показати Вікмиксорові свої м'язи.
Обидва застигли, вичікувально дивлячися на Вікмиксора.
Вікмиксор сидів задумавшись, а на обличчі його грала ледь помітна, розуміюча усмішка. Потім він підвівся, пройшовся по кімнаті і ще раз подивився на обох вихованців довгим, уважним поглядом.
— Ви маєте слушність, — сказав він.
Янкель і Пантелєєв здригнулися від радісного передчуття.
— Ви маєте слушність, — повторив Вікмиксор. — Зараз я почув те, що сам хотів через півроку сказати вам. Тепер бачу, що трошки помилився в часі. Ви виправилися на нівроку раніше. Ваша правда. Школа прийняла вас злодюжками, маленькими бродягами, тепер ви виросли, і я відчуваю, що час, проведений у школі, для вас не пропав марно. Вже давно я зробив висновок, що ви досить сильні і досить перероблені, щоб вступити в життя. Я знаю, що тепер ви не станете паразитами, покидьками суспільства, і тому спокійно кажу вам: я не держу вас. Я хотів через півроку зробити випуск, перший офіційний випуск, хотів улаштувати випускників на місця, але ви йдете раніше. Що ж, я кажу — щасливої дороги. Ідіть! Я не держу вас… Проте, якщо вам буде важко влаштуватися, приходьте до мене. І я постараюся допомогти вам знайти добру роботу. Ви варті цього. А американські ковдри забудьмо. Юнкомці приходили до мене, ручалися за вас і обіцяли знайти злодія.
Про то, що сламники залишили школу, Шкіда дізналася тільки через два дні, коли Янкель і Пантелєєв прийшли з складу губвно з випускною білизною, або з «приданим», як називали його шкідці. На складі вони одержали новенькі пальта, шапки, чоботи й костюми і тепер, узявши в канцелярії документи, зайшли попрощатися з товаришами.
У класі йшов урок історії.
Дядя Саша, як завжди, вдавано сердито покрикував на вихованців і читав чергову лекцію з повторного курсу історії з натиском на економіку. Сламники увійшли в клас і спинилися. Потім Янкель підійшов до Сашкеця і тихо промовив:
— До побачення, дядю Сашо. Ми йдемо з школи. Може, колись ще й зустрінемося…
— Ну що ж, хлоп'ята, — сказав, підводячись, Олмикпоп. — Звісно, зустрінемось. А вам і справді пора… пора починати жити. Он які повиростали.
Він усміхнувся і подав сламникам руку.
— Бажаю успіхів. Прямої вам і щасливої дороги!..
— Спасибі, дядю Сашо.
Урок було зірвано, але Сашкець не сердився, не кричав, коли хлопці всім класом вийшли проводжати товаришів. І тим, хто йшов, і тим, хто лишався, шкода було розлучатись. Адже майже три роки провели під одним дахом, разом бешкетували й учились, і навіть сварки зараз було приємно згадувати.
Біля виходу зупинилися.
— Ну, до побачення, — буркнув Японець, ляпаючи по плечах сламників. — Топайте.
Носик його почервонів.
— Топайте, чорти!..
— Всього доброго вам, хлопці!