— Згадуйте Шкіду!
— Приходьте. Не забувайте товаришів!
— І ви не забувайте!..
Уліганія збилася в безладну купу, всі штовхалися, протискувалися до хлопців, що йшли від них, і кожен хотів що-небудь сказати, чимось виявити свою дружбу.
Вийшов черговий і, брязкаючи ключем по щілині, почав відмикати двері.
— Ну, — сказав Янкель, беручись за дверну ручку, — не згадуйте лихом, братки!..
— Не згадаємо, не бійтеся.
— Пгощайте, юикомці! — крикнув Пантелєєв, усміхаючись і сяючи вилицями. — Пгощайте, не забудьте знайти тих, хто ковдги пгибгав!..
— Знайдемо! — дружно гаркнули вслід.
— Знайдемо, можете не турбуватися.
Сламники вийшли. Грюкнули двері, дзвякнув, розгойдавшись, разів три ланцюжок, і, так само брязкаючи ключем по щілині, черговий замкнув двері.
— Пішли, — вголос подумав Японець і мимоволі згадав Цигана, який теж пішов не так давно, згадав Гужбана, Безсовісного — і вголос докінчив думку: — Пішли й вони, а невдовзі і я піду! Дядю Сашо, а сумно все-таки, — сказав він, вдивляючись у зморшкувате обличчя халдея. Той хвилину подумав, поблискуючи пенсне, потім тихо промовив:
— Що ж, сумно, звісно. Але нічого, ще побачитеся. Так треба. Вони пішли жити.
ОСТАННІ МОГІКАНИ
Марш днів. — Трійка фабзайців. — Приходить весна. — Іде з школи Дзе. — Купець у захисній шинелі. — Лист від Цигана. — Турне сламників. — Новий Цека і юні піонери. — Ще два. — Останній абориген. — Дайош сировину.
Бігли дні… Не бігли: дні вміють бігати, коли треба, тепер вони йшли виміреним маршем, сунули довгим, рівним рядом, не обганяючи один одного.
Як і минулого року, як і двісті років тому, настав грудень, вікна вкрилися візерунчастою марлею паморозі, у класах і спальнях почали топити груби, і вчитися стали по десять годин на день…
Потім прийшов січень. У ніч на перше січня за достатньо вже міцною традицією пили журавлиновий морс, що заміняв шампанське, їли пиріг з яблучним повидлом і проголошували тости. У перший день нового року влаштували облік: як і минулого року, приїжджала Ліліна та інші гості з губвно, Петропорту й соцвиху, виголошували промови й відзначали успіхи, досягнуті школою за рік. У четвертому відділенні змужнілі вже шкідці проходили курс останнього класу єдиної школи, готувалися до випуску. Верхи поріділи. Не було вже Янкеля, Пантелєєва і Цигана. В січні пішли ще троє — Воробйов, Тихіков і Окраєць. Їх, як таких, що не відзначалися особливими здібностями і потягом до розумових наук, Вікмиксор улаштував у фабзауч однієї з пітерських друкарень. Жили вони спочатку в Шкіді, потім перебралися в гуртожиток.
У лютому ніхто не пішов.
Ніхто не пішов і в березні.
На зміну березню, як завжди, прийшов квітень. У міських скверах зазеленіли бруньки, запахло тополею і вербою, на вулицях сніг ставав схожий на халву. В середині квітня з четвертого, відділення вибув ще один вихованець — Джапарідзе. Не діждавшись іспитів і випуску, Дзе пішов до матері — допомагати сім'ї. Вікмиксор відпустив його, вирішивши, що хлопець вирівнявся, жити і працювати, безперечно, може і суспільству шкоди не завдасть.
Вибували старі, приходили нові. Четвертий клас поповнювався слабо, молодші ж мало не щодня зустрічали новачків — з Митненки, з лаври, з «нормальних» дитбудинків і з вулиці — безпритульних. Могікани йшли, залишаючи традиції і даючи місце новому побутовому укладу.
У травні склав залік у військовий вуз Купець — Офенбах. Кар'єра військового, що приваблювала шкідського Голіафа ще в підготовчих класах кадетського корпусу, знову спокусила його. Він був щасливий, що зможе служити в Червоній Армії. Через два тижні Купа прийшов у Шкіду в новенькій шинелі з блакитними обшлагами, в шоломі і, сяючи усмішкою, сказав:
— До комсомолу записався… Кандидатом.
Від бичачого обличчя його віяло радістю. І після цього він часто навідувався до школи…
У травні ж одержали листа від Громоносцева:
«Дорогі товариші — Японець, Янкель, Пантелєєв, Горобець, Кібчик та ін та ін.!
Нарешті зібрався вам написати. Я часто згадую вас і школу, але ви, чорти, помилитесь, якщо подумаєте, що я нещасливий. Я щасливий, товариші, кращого я не можу бажати і дурний був, коли плакав тоді на вокзалі й у вагоні. Вікмиксор добре зробив, що влаштував мене сюди. Передайте йому привіт і моє захоплення його талантом передбачати життя, знаходити шляхи для нас.
Напевно, ви здивовані, чого ж я щасливий, що доброго я знайшов тут? Довго розповідати, та й боюся — ні дідька ви не зрозумієте, не зможу я розповісти про все. Справді, перші два місяці життя в технікумі завдавали мені страждань. Але страждати довго не дали… Завалили роботою. Чим ближче до весни, тим більше роботи. Я захопився і не помітив, як полюбив сільське господарство, селянське життя.