Машина всмоктала наступну партію сировини.
ЕПІЛОГ, НАПИСАНИЙ 1926 РОКУ
З того дня, як пішов останній з перших, минуло три роки.
Не так давно ми, автори цієї книжки, Янкель і Пантелєєв, були на вечорі в заводському клубі. Там ставили якусь сучасну п'єсу. Після останнього акту, коли глядачі збиралися вже розходитись, на авансцену вийшов невисокий чоловік із зачесаним назад волоссям, у чорній робочій блузі, з червоним значком на грудях.
— Товариші! — сказав він. — Прошу вас лишитися на місцях. Пропоную влаштувати диспут по спектаклю.
Спочатку ми не звернули уваги на людину в блузі, але, почувши голос і глянувши, впізнали Японця. Після диспуту пробралися за лаштунки, відшукали його. Він виріс за три роки не більш як на півдюйма, але змужнів і набув якоїсь артистичної осанки.
— Япончик! — покликали ми його. — Ти що тут робиш?
Радісно зустрівши нас, він довго не відповідав на запитання, шморгав носом, плескав нас по плечах, потім сказав:
— Виступаю в ролі помічника режисера. Закінчую Інститут сценічних мистецтв. А це — практика…
Крім того, Японець — завклубом в одному з відділень ленінградської міліції, веде роботу в галузі культосвіти.
Від Японця ми дізнались і про долю Пильникова та Фінкельштейна. Сашко Пилыников, який колись ненавидів халдеїв і все, що стосувалося халдеїв, тепер сам майже халдей. Кінчає Педагогічний інститут і вже практикується у викладацькій роботі.
Поет Фінкельштейн — Кібчик — навчається в Технікумі мови, теж на останньому курсі.
Купця ми зустріли на вулиці. Він налетів на нас, величезний, змужнілий до невпізнаний, одягнений у довгу сіру шинель, в новенький синій шолом, у чоботях із шпорами. На лівому рукаві його красувались якісь геометричні фігури — чи то квадрати, чи ромби. Він — уже червоний командир, червоний офіцер.
Так само на вулиці зустріли ми й Горобця. Він біг маленьким горобчиком по бруківці, оббігаючи тротуар і перехожих, стискаючи під пахвою портфель.
— Горобець! — крикнули ми.
Він був радий бачити нас, але заявив, що дужо поспішає і, пообіцявши зайти, побіг. Через день він прийшов до нас і розповів про себе і про деяких інших шкідців.
Працює він у друкарні разом з Гладуном, Мамочкою, Окрайцем і Адміралом. Усі вони комсомольці і всі активісти, сам Горобець — секретар колективу. Від Горобця ми дізнались і про Голого пана й Гужбана. Голенький працює на «Червоному трикутнику», Гужбан — на «Більшовику».
І зовсім уже недавно, зовсім днями, у нашу кімнату ввалився величезний чоловік у непромокальному пальті й високих мисливських чоботях. Обличчя його, досить заросле щетиною вусів і бороди, видалося, проте, знайомим.
— Циган?! — закричали ми.
— Він самий, сволота, — відповів чоловік, і вже з будови цієї фрази ми впевнилися, що перед нами справді Циган.
Він — агроном, уже понад рік працює в радгоспі, тепер приїхав у Пітер у відрядження. Ночувати він залишився в нас.
Увечері, перед сном, ми сиділи біля відчиненого вікна, говорили впівголоса, згадували Шкіду. Осінні сутінки, сірі й бліді, лізли у вікно… У вікно було видно, як на задньому дворі маленький хлопчик ганяв залізний обруч, за огорожею чути було, як хтось співає «Будьонного», хтось сміється.
— А де тепер Безсовісний та Бик?
— Воші ще в технікумі. В останньому класі.
— Змінилися?
— Не впізнаєте!
Циган хвилину мовчав, дивлячись на нас, потім усміхнувся.
— І ви змінилися. Ой, як змінились! Особливо Янкель, На «Янкеля» вже зовсім і не схожий.
— А Льонька на Пантелєєва схожий?
Циган засміявся.
— Шкіда хоч кого змінить.
Потім прикурив погаслу цигарку з махри, пустив синю хмару за вікно в густі вже сутінки…
— Пам'ятаєте? — сказав він і, нахиливши голову, півголосом заспівав:
ПРО ЦЮ КНИГУ
Першій книзі молодого автора рідко щастить пробити собі шлях до широкої читацької аудиторії. Ще рідше витримує вона випробування часом.
Мало хто з письменників-початківців приходить у літературу з достатнім життєвим досвідом, із своїми спостереженнями та думками.
Одним із щасливих винятків у ряді перших письменницьких книг була «Республіка Шкід», яку написали два автори в 1926 році, коли старшому з них — Г. Бєлих — ішов тільки двадцятий рік, а молодшому — Л. Пантелєєву — не було ще й вісімнадцяти.