Питання про те, кого піддати остракізму, поставили на закрите голосування.
Ще так недавно всі шкідці були зв'язані круговою порукою, непорушним блатним законом: «Своїх не видавати!»
Але, пропонуючи новий крутий захід, Вікмиксор відчував, що крига рушила: Шкіда вже не та, на неї можна покластися.
І справді, тільки меншість тих, що голосували, повернула аркуші незаповненими. Та й то з мотивів, які було чітко виражено в написі на одному з аркушів: «Боюся писати — поб'ють».
А більшість хлопців знайшла в собі мужність назвати імена коноводів, які лише за кілька днів до того задавали в Шкіді буйні й щедрі бенкети й катали босоногу компанію по місту в легковому автомобілі.
Цей товариський суд був, по суті, найбільшою перемогою. Вікмиксора в боротьбі з шкідською анархією і злодійством. Завдано було рішучого удару круговій поруці, розвінчано бандитське молодецтво.
Нелегко було перемогти романтику кримінальщини.
Вікмиксор добре розумів натуру своїх вихованців, їхню схильність до всього гострого, незвичного, яскравого. Тому він і намагався з усіх сил захопити їх новими й новими оригінальними й химерними вигадками. На перших порах хлопці ставилися до них досить глузливо, але потроху втягувались у винайдену Вікмиксором своєрідну педагогічну гру.
Так було придумано шкільну газету, потім герб і гімн школи, потім самоуправління — республіку (звідки згодом і виник заголовок повісті) і, нарешті, остракізм, перенесений з майданів стародавніх Афін у школу для дефективних на Петергофському проспекті.
Але у своїх безперервних шуканнях нових педагогічних прийомів Вікмиксор не завжди йшов «у глибину століть». Разом з пристрастю до деякої екзотики йому властиве було живе почуття реальності й сучасності.
Перебираючи характеристики й біографії найбезнадійніших шкідців з довгим переліком їхніх злочинів та покарань, він напружено думав:
«А все-таки щось ще не використано. Що ж?..»
І тут він зрозумів, що упущено найголовніше: трудове виховання.
Чотирьох найбільш злісних винуватців крадіжки, які дістали найбільшу кількість записок при голосуванні, Вікмиксор після тривалих роздумів вирішив перевести в Сільськогосподарський технікум.
З гірким почуттям покидала ця четвірка Шкіду. На вокзалі один з четвірки — Циган — рішуче заявив: «Утечу!» Але він не втік.
Через деякий час товариші одержали від нього з технікуму довгого листа.
«… Вікмиксор добре зробив, що влаштував мене сюди, — писав він. — Передайте йому привіт і моє захоплення його талантом передбачати життя, знаходити шляхи для нас… Закоханий у сівалки, молотарки, в племінних корів, у нашу маленьку метеорологічну станцію… Я оглядаюся назад. Чотири роки тому я гопничав у Вяземській лаврі, був вартовим у хазушииків. Тоді моєю мрією було стати вправним злодієм… Я не думав тоді, що ідеал мій може змінитись. А тепер я не вірю своєму минулому, не вірю, що колись я попав по підозрі в мокрому ділі до лаври, а потім і в Шкіду. Їй, Шкіді, я зобов'язаний своїм сучасним і майбутнім…»
У статті «Дитинство й література» (1937 р.) А. С. Макаренко, говорячи про повість Бєлих і Пантелєєва, відзивається про неї так?
«… Власне кажучи, ця книга є сумлінно намальована картина педагогічної невдачі».
І справді, невдач, зривів і метань у роботі педагогічного колективу республіки Шкід було чимало. Іноді він виявляв щодо своїх вихованців надмірний лібералізм, а часом вдавався до таких давно засуджених радянською педагогікою заходів, як щоденники, схожі на кондуїт, і карцер.
А проте вважати всю діяльність Шкіди суцільною педагогічного невдачею було б навряд чи справедливо, хоч у талановитого, але не завжди послідовного Вікмиксора не було тієї стрункої і ретельно розробленої системи, якої вимагав од вихователів А. С. Макаренко. Не вистачало йому інколи й витримки, потрібної для того, щоб справитися з стихією, яка бушувала в Шкіді.
Автор «Педагогічної поеми» підходить до петроградської школи імені Достоєвського як суворий критик-педагог, різко й рішучо засуджує поширено тоді в літературі милування романтикою безпритульщини.
Настороженість, з якою він читав повість колишніх безпритульників, цілком зрозуміла.
Але не треба забувати, що «Педагогічна поема» була підсумком тривалого досвіду виховної роботи, а «Республіку Шкід» написали юнаки, які щойно залишили шкільну парту.