Выбрать главу

І все-таки їм пощастило намалювати правдиву і об'єктивну — «сумлінну», за висловом А. С. Макаренка, — картину, яка виходить далеко за рамки шкільного побуту.

В цій повісті з усією чіткістю відбився час. Крізь хронічку «Республіки Шкід» з її маленькими заворушеннями та бурями проступає образ Петрограда тих суворих днів, коли в його ворота рвалися білі і в місті було чути, як «ухають зовсім близько гармати й у вікнах дзенькають стекла». І навіть після того, як було відбито останній натиск ворога, вулиці міських околиць що були обплутані колючим дротом і завалені мішками з піском. Місто, яке стійко витримало блокаду, тільки починало оживати, приводити до ладу зруйновані і наскрізь проморожені будівлі, підбудовувати заводи, боротися з голодом і спекуляцією. Але чорний ринок — товкучка — все ще кишів усяким набродом — приїжджими мішечниками, маклаками, продавцями й скупниками краденого. І серед цього натовпу, що кипів, «як червиве м'ясо», шастали бездомні або такі, що відбилися від дому, діти, які з малих років проходили тут школу злодійства.

В гарячковій метушні товкучки металось і судорожно дихало приречене на загибель минуле.

Працюючи над своєю книгою, молоді автори розуміли — або, точніше, відчували, — що без цього фону часу їхній шкільний літопис був би набагато менш серйозний і значимий.

Але, по суті, не тільки в повісті, а й у самій школі, про яку в ній мовиться, можна простежити виразні прикмети часу. У Шкіді, як і за її стінами, ще боровся відживаючий старий побут з першими паростками нового. І зрештою нове взяло гору.

Про це переконливо говорять самі ж вихованці Шкіди.

Згадаймо лист Цигана і його ж слова, сказані в той час, коли він був уже не шкідцем і не учнем технікуму, а дорослою людиною, агрономом радгоспу: «Шкіда хоч кого виправить!»

Зустрічі колишніх шкідців, шляхи яких після випуску з школи розійшлися, чимось нагадують «ліцейські річниці», хоч буйна, вбога й голодна Шкіда так мало схожа на Царськосельський ліцей.

Зустрічаючися після недовгої розлуки, молоді люди, які вже вступили в життя, з інтересом оглядають один одного, ніби визначаючи на око, наскільки вони змінились і подорослішали, сердечно згадують відсутніх товаришів, свою незвичайну школу н її доброго, дивакуватого керівника, якого, зрештою, встигли узнати й по-справжньому полюбити.

Якби діяльність цієї школи була й справді тільки «педагогічною невдачею», її навряд чи згадували б добром колишні вихованці.

Але, мабуть, ще більше може сказати про Шкіду саме доля вирощених нею людей.

Недарма співали вони в своєму шкільному гімні:

Хоч нелегко нам іти – Ми досягнемо мети: Вийдемо у люди.

Серед колишніх вихованців Шкіди — літератори, вчителі, журналісти, директор видавництва, агроном, офіцери Радянської Армії, військовий інженер, інженери цивільні, шофер, продавець магазину, складач у друкарні.

Хіба це педагогічна невдача?

Однак заслугу перевиховування колишніх безпритульних і малолітніх злочинців не можна приписати повністю ні Вікмиксорові (хоча він і вклав у це всю душу), ні найкращим із його співробітників. Ніякими зусиллями не справилися б вони з непокірною, різнохарактерного і в той же час згуртованою вольницею, коли б на неї одночасно не впливали інші — більш могутні — сили.

Про те, що саме відіграло вирішальну роль у долі шкідців, можна дізнатися, прочитавши одне з оповідань Л. Пантелєєва.

Це оповідання, що називається «Американська каша», написано у формі відкритого листа до колишнього президента Сполучених Штатів Гувера, засновника АРА — Асоціації допомоги голодуючим.

Звертаючися до президента, Л. Пантелєєв каже:

«… Я в той час не був письменником. Я був тим самим голодуючим, яким ви допомагали.

Я був безпритульним, бродягою і в тисяча дев'ятсот двадцять першому році попав у виправний заклад для малолітніх злочинців. Я висловлююся вашою мовою, бо боюся, що ви мене не зрозумієте. По-нашому, я був соціально-запущеним і попав у дефективний дитбудинок імені Достоєвського…»

Певно, не сподіваючись на літературну обізнаність президента Гувера, Пантелєєв вважає за потрібне цілком серйозно пояснити:

«… Достоєвський — це такий письменник. Він уже вмер».

А потім веде далі:

«У цьому будинку нас жило шістдесят чоловік. Гарний був час.