— Не інакше кляузником буде, — розпалював маси Горобець.
Хлопці слухали й лютували, але Циган не зважав на те, що товариші хмурилися, хоч було й прикро, що досі з ним ніхто не хотів дружити, а тим більше коритися йому так, як корилися Горобчику.
Річ у тому, що Шкіда тільки тоді поважала свого товариша, коли знаходила в ньому щось особливе — таке, чого не було в інших.
У Горобця воно було. Він мав балалайку, поганеньку, розстроєну в ладах балалайку, і вмів сяк-так бринькати на ній. Більш ніхто з вихованців тієї науки не подужав, і тому єдиного музиканта поважали.
У Цигана ще не було пагоди завоювати прихильність товаришів, але він довго, наполегливо шукав її і нарешті знайшов.
Одного разу, сидячи в кабінеті завшколою за партією в шахи, Миколка, перемігши тричі підряд, четверту гру навмисно провалив.
Зажурений Вікмиксор повеселішав. Незважаючи на свої п'ятнадцять років, Миколка добре грав у шахи, і завшколою рідко вигравав. Тому він дуже зрадів, коли загнаний і зашахований його король раптом дістав можливість дихати, а через шість ходів Миколка не помітив важливого пересування і дістав мат.
— Гарний матик. Здорово ви мені вліпили, — удавано захоплювався Циган, розвалюючись у шкіряному кріслі. — Дуже гарний мат, Вікторе Миколайовичу.
Вікмиксор розцвів усмішкою.
— Що? Схопив? То ж бо то, брат. Знай наших.
Циган хвилинку почекав, тактовно промовчавши, і дав Вікмиксору можливість натішитися перемогою. Потім, змінивши тон, недбало спитав:
— Вікторе Миколайовичу, а як же газета? Випускатимете чи ні?
— Аякже, якже. Вона вже майже готова, — оживився Вікмиксор. — От тільки матеріалу, брат, малувато. Хлопці не несуть. Доводиться самому писати.
— Так, це погано, — поспівчував Миколка, але Вікмиксор уже захопився:
— Ти знаєш, я й назву придумав, і навіть пробував сам заголовок намалювати, але нічого не вийшло, погано малюю. Зате весь номер уже передруковано, тільки один куточок заповнити лишилось. Я пробував і вірші написати, та щось невдало виходить. А колись, ще як гімназистом був, я писав, і писав непогано. Пам'ятаю, що, бувало, Блок мені заздрив. Ти знаєш Блока — знаменитого поета?
— Знаю, Вікторе Миколайовичу. Він «Дванадцять» написав. Читав.
— Ну от. Я з ним у гімназії на одній парті сидів, і ось, бувало, сидимо й пишемо вірші, все своїм дамам серця присвячували. Так от, уяви собі, бувало, у мене так складно виходило, що Блок заздрив.
— Невже заздрив? — дивувався Миколка.
— Авжеж. А ось тепер зовсім не можу писати — розучився.
— А я з вами, Вікторе Миколайовичу, саме про це й хотів поговорити, — делікатно вставив Циган.
Завшколою здивовано глянув на нього.
— Ну-ну, кажи.
Миколка пом'явся.
— Та я теж, знаєте, спробував віршики написати, приніс показати вам.
— Віршики? Молодець. Давай, давай сюди.
— Це, Вікторе Миколайовичу, так, перші мої вірші. Я їх про випуск стінгазети написав.
— Ну, от і добре.
Тон завідуючого був такий підбадьорливий і лагідний, що Миколка вже зовсім спокійно витягнув свої вірші і, поклавши на стіл, відійшов убік.
Завшколою взяв аркушик і почав голосно читати:
Прочитавши перший куплет, Вікмиксор помовчав, подумав і сказав:
— Гм. Нічого.
Миколка, мало не стрибаючи від радості, вискочив з кабінету.
У спальню він ввійшов спокійний.
Хлопці, як і раніше, сиділи біля грубки. Коли він увійшов, ніхто навіть не обернувся, і Миколку це ще більше розсердило.
— Ну гаразд, чорти, узнаєте, — бурмотів він, лягаючи спати.
За кілька днів Шкіда справді узнала Громоносцева.
— Ти бачив, га?
— Що?
— От чуперадло. Що! Піди-но до канцелярії. Позексай, газету шкільну випустили. «Учень» називається.
— Ну?
— Ти подивись, а тоді нукай. Громоносцев, виявляється, у нас…
— Що Громоносцев?
— Подивись — побачиш!
Ішли гуртом і дивилися на два маленьких аркушики.
Четверту частину всієї газети займав заголовок, розмальований олівцями.
Читали надруковані блідим шрифтом статейки без підпису про методи виховання в школі, потім шмигали очима по другому аркушику і здивовано гоготали:
— Ну й Циган! Ловко врізав.
— Просто поет.
Микола й сам не повірив, коли побачив свої вірші поруч з великою статтею Вікмиксора, але під віршами стояло: «Мик. Громоносцев». Залишалося вірити й торжествувати.