Вірші були трошечки підправлені, і перший чотиривірш звучав так:
Газета справила велике враження. Читали її кілька разів. Викликав деякий подив заголовок, що являв собою справді щось чудернацьке. По білому полю півколом була написана назва «Учень», а під нею містився загадковий малюнок — соняшник з оранжевими пелюстками, в середині якого красувався чорний круг з двома білими літерами «Ш. Д.», вписаними одна в одну — монограмою.
Що це означало, ніхто не міг зрозуміти, доки одного разу за обідом непосидючий Воронін не спитав при всіх завідуючого:
— Вікторе Миколайовичу, а що означає цей сонях?
— Соняшник? Справді… Я, хлопці, забув вам про це сказати. Це, хлопці, наш герб. Тепер ми скрізь будемо використовувати цей герб. А значення його я зараз вам поясню. Кожна держава, чи то республіка, чи спадкова монархія, має свій державний герб. Що це таке? Це — зображення, яке, так би мовити, алегорично виражає характер даної країни, її історичне й політичне обличчя, її мету і напрям. Наша школа — це теж своєрідна маленька республіка, тому я й вирішив, що в нас теж має бути свій герб. Чому я обрав соняшник? А тому, що він дуже точно виражає нашу мету й завдання. Школа наша складається з вас, вихованців, як соняшник складається з тисячі насінин. Ви тягнетесь до світла, бо ви навчаєтесь, а навчання — світло. Соняшник теж тягнеться до світла, до сонця, — і цим ви схожі на нього.
Хтось єхидно хихикнув. Вікмиксор скривився, оглянув усіх, хто сидів, і, знайшовши винного, мовчки показав на двері.
Це означало — вийти з-за столу і обідати після всіх. Під співчутливими поглядами вихованців покараний вийшов. А хтось уїдливо прошепотів:
— Ми соняшники, а Вітя нас лузає!
Настрій Вікмиксора зіпсувався, і продовжувати пояснення йому, певно, не хотілося, тому він коротко закінчив:
— Соняшник — наш герб. А тепер, черговий, давай дзвоник у класи.
Таким чипом, в один день республіка Шкід зробила два цінних надбання: герб і національного поета Миколу Громоносцева.
Популярність одразу перейшла до нього. Горобчиків корабель почав тонути, і першим щуром з нього був Гога, який рішуче послав під три чорти балалаєчника і перейшов на сторону поета.
Горобчик сатанів, але продовжувати боротьбу він уже не міг.
Марно перепробував він усі засоби: писав вірші, які й сам не міг читати без огиди, пробував малювати, — Шкіда холодно поставилась до його спроб, і Горобець здався.
Циган торжествував, а слава поета міцно закріпилася за ним, незважаючи на те, що газета після першого номера перестала існувати, а сам Громоносцев надовго покинув свої поетичні спроби.
ЯНКЕЛЬ ПРИЙШОВ
Кладовищенський рай. — Нат Пінкертон діє. — Гришко достукався. — Богородицині гроші. — «Радянський коник». — Гришко на додачу до штанів. — Янкель прийшов.
Ще маленьким, шмаркатим шкетом Гришко любив волю і самостійність. Страшенно обурювався, коли мати карала його за те, що, побрьохавшись у весняних дощових калюжах, він приходив додому брудний і мокрий.
Не міг терпіти покарань і, надувши губи, йшов із дому. А надворі підмовляв дітей і, зібравши ватагу, вирушав далеко за місто, через велике кладовище з похиленими хрестами та напівзаваленими гробницями, до маленької сіренької річки. І тут втішався.
Воля заспокоювала Гришкові нерви. Він роздягався і, заливаючись голосним реготом, бігав берегом і бовтався в каламутній, брудній річечці.
Пізно приходив додому і, закутавшись, одразу падав на свою скриню спати.
Гришко виріс на вулиці. Батька він не пам'ятає. Іноді щось невиразно промайне в його мозку. Ось він бачить себе на білому катафалку, посеред вулиці. Він сидить на труні високо над усіма, а за ним ідуть мати, бабуся і хтось іще, кого він не знає. Катафалк тягнуть двоє лінивих коней, і Гришко підстрибує на дерев'яній труні, і Гришкові весело. Це все, що лишилось у нього в пам'яті від батька. Більше він нічого згадати не міг.
Кузня з палаючим горном, яка була у дворі, стала йому за батька. Мати працювала, прала «у панів», їй ніколи було займатися сипом. Гришко полюбив кузню. Особливо приємно було дивитися ввечері на палаюче криваве горно і нюхати їдкий, але смачний дим або спостерігати, як майстер, вихопивши з жару розпечену штабу, клав на ковадло, а два молотобійці сильними ударами молотів м'яли її, наче віск. Важкі молоти глухо бухали по м'якому залізу, і маленький ручник видзвонював такт. Виходило гарно — як музика.