Анна Андріївна. Ну, що ж… це все, однак, дурниці. Розкажіть: який він із себе? що — старий чи молодий?
Добчинський. Молодий, юнак, років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. «Будь ласка», каже, «я поїду: туди, і туди…» (розмахує руками) так ото все гарно. «Я», каже, «і написати, і почитати люблю; але перешкоджає, що в кімнаті», каже, «трошки темно».
Анна Андріївна. А з себе який він: брюнет чи блондин?
Добчинський. Ні, більше шантрет[21], і очі такі бистрі, як звірятка, аж бентежать.
Анна Андріївна. Що тут пише він мені в записці? (Читає). «Спішу тебе повідомити, серденько, що становище моє було вельми сумне; але, покладаючись на милосердя боже, за два солоні огірки особливо і півпорції ікри карбованець двадцять п’ять копійок…» (Спиняється). Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?
Добчинський. А, це Антон Антонович писали на чорновому папері заради швидкості: там якийсь рахунок був написаний.
Анна Андріївна. А, так, справді. (Читає далі). «Але, покладаючись на милосердя боже, здається, все піде на добрий кінець. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що виклеєна жовтими шпалерами; до обіду додавати не турбуйся, бо закусимо в богоугодному закладі, в Артемія Филиповича, а вина звели якнайбільше; скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого; а ні, то я перекидаю весь його погреб. Цілуючи, серденько, твою ручку, зостаюсь твій Антон Сквозник-Дмухановський…» Ох, боже мій! Це, одначе ж, треба швидше! Гей, хто там? Мишко!
Добчинський (біжить і кричить у двері). Мишко! Мишко! Мишко! (Мишко входить).
Анна Андріївна. Послухай: біжи до купця Абдуліна… зажди, я дам тобі записочку (сідає до стола, пише записку і заразом говорить), цю записочку ти віддай кучерові Сидорові, щоб він побіг з нею до купця Абдуліна й приніс звідти вина. А сам піди зараз прибери якнайкраще оту кімнату для гостя. Там поставиш ліжко, рукомийник та інше.
Добчинський. Ну, Анно Андріївно, я побіжу тепер швиденько подивитись, як там він оглядає.
Анна Андріївна. Ідіть, ідіть! я не тримаю вас.
Ява ІІІ
Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Анна Андріївна. Ну, Машенько, нам треба тепер взятись до туалету. Він столична штучка: боже борони, щоб чого-небудь не висміяв. Тобі найпристойніше одягти твою блакитну сукню з дрібними оборками.
Марія Антонівна. Фі, мамуню, блакитне! Мені зовсім не подобається: і Ляпкіна-Тяпкіна ходить у блакитному, і дочка Земляники теж у блакитному. Ні, краще я надягну барвисте.
Анна Андріївна. Барвисте!.. Справді, говориш — аби тільки наперекір. Воно тобі буде куди краще, бо я хочу надягти палеве: я дуже люблю палеве.
Марія Антонівна. Ой, мамуню, вам не личить палеве.
Анна Андріївна. Мені палеве не личить?
Марія Антонівна. Не личить; я що завгодно даю, не личить: для цього треба, щоб очі були зовсім темні.
Анна Андріївна. Ото добре! а в мене очі хіба не темні? щонайтемніші. Які дурниці говорить! Як же не темні, коли я й ворожу про себе завжди на трефову даму?
Марія Антонівна. Ай, мамуню! ви більше чирвова дама.
Анна Андріївна. Дурниці, цілковиті дурниці. Я ніколи не була чирвова дама. (Поквапливо йде разом з Марією Антонівною і говорить за сценою.) Отаке раптом уявиться! чирвова дама! Бог знає, що таке! (Після виходу їх розчиняються двері, і Мишко викидає з них сміття. З других дверей виходить Осип з чемоданом на голові).
Ява IV
Мишко і Осип.
Осип. Куди тут?
Мишко. Сюди, дяденьку, сюди!
Осип. Зажди, перше дай відпочити. Ох ти, бідолашне життя! На порожнє черево всяка ноша здається важкою.
Мишко. Що, дяденьку, скажіть: скоро буде генерал?
Осип. Який генерал?
Мишко. Та пан ваш.
Осип. Пан? та який він генерал?
Мишко. А хіба не генерал?
Осип. Генерал, та тільки з іншого боку.
Мишко. Що ж це, більше чи менше за справжнього генерала?
Осип. Більше.
Мишко. Бач ти як! то ж бо в нас метушню здійняли.
Осип. Послухай, хлопче: ти, я бачу, моторний парубійко; приготуй-но там чого-небудь попоїсти!