Городничий. Насмілюсь познайомити з родиною моєю: дружина і дочка.
Хлестаков (вклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю в своєму роді приємність вас бачити.
Анна Андріївна. Нам ще більш приємно бачити таку особу.
Хлестаков (хизуючись). Даруйте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.
Анна Андріївна. Як можна! Ви це так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.
Хлестаков. Коло вас стояти вже є щастя; а втім, якщо ви вже так неодмінно хочете, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу коло вас.
Анна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти на себе… Я гадаю, вам після столиці вояжування[24] здалося дуже неприємним.
Хлестаков. Надзвичайно неприємне. Звикши жити, comprenez vous[25], у блискучому товаристві та враз опинитися в дорозі; брудні трактири, пітьма неуцтва… Якби, скажу вам, не такий випадок, який мене… (поглядає на Анну Андріївну і хизується перед нею) так винагородив за все…
Анна Андріївна. Справді-бо, як вам повинно бути неприємно.
Хлестаков. А втім, пані, в цю хвилину мені дуже приємно.
Анна Андріївна. Як можна! Ви робите мені велику честь. Я цього не заслуговую.
Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.
Анна Андріївна. Я живу на селі…
Хлестаков. Так, село, зрештою, теж має свої пагорбки, струмки… Ну, звісно, хто ж порівняє з Петербургом! Ех, Петербург! яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: «Приходь, братіку, обідати!» Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так. А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр… заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам», каже, «чоботи почищу». (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!
Городничий. Чин такий, що ще можна постояти.
Артемій Филипович. Ми постоїмо.
Лука Лукич. Не звольте турбуватися!
Хлестаков. Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь, стараюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, вже й кажуть: «Он», кажуть, «Іван Олександрович іде!». А одного разу мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: «Ну, братіку, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача».
Анна Андріївна. Скажіть-но, як!
Хлестаков. Та мене вже скрізь знають… З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики… Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало часто кажу йому: «Ну, що, брат Пушкін?» — «Та так, брат», відповідає бувало: «так якось усе…» Великий оригінал.
Анна Андріївна. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вмішуєте?
Хлестаков. Так, і в журнали вмішую. Моїх, зрештою, багато є творів: Одруження Фігаро, Роберт Диявол,[26] Норма. Уже й назв навіть не пам’ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: «Будь ласка, братіку, напиши що-небудь». Думаю собі: «Хай уже так, будь ласка, братіку». І тут-таки в один вечір, здається, все написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’ям барона Брамбеуса, Фрегат Надії і Московський Телеграф,[27] все це я написав.
Анна Андріївна. Скажіть, то це ви були Брамбеус?
Хлестаков. Якже, я їм усім виправляю вірші. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч.[28]
Анна Андріївна. То, певно, і Юрій Милославський ваш твір?
Хлестаков. Так, це мій твір.
Анна Андріївна. Я зразу догадалась.
Марія Антонівна. Ах, мамуню, там написано, що це Загоскіна твір.
Анна Андріївна. Ну, от: я й знала, що навіть тут будеш сперечатися.
Хлестаков. Ах, так, це правда: це, справді, Загоскіна; а є інший Юрій Милославський, так той уже мій.[29]
Анна Андріївна. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!
Хлестаков. Я, скажу вам, з літератури живу. В мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.
26
«Роберт Диявол» — опера німецького композитора Мейербера. «Не ший мені, матінко, червоний сарафан» — пісня.
27
«Одруження Фігаро» — комедія французького письменника Бомарше; «Норма» — опера італійського композитора Белліні; Барон Брамбеус — псевдонім російського письменника О. І. Сенковського, редактора журналу «Библиотека для чтения»; «Фрегат Надія» — твір російського письменника О. О. Бестужева-Марлінського (1797–1837); «Московський телеграф» — журнал, що його видавав М. О. Полєвой з 1825 по 1834 рік, коли цей журнал був закритий за ліберальний напрямок.
28
Натяк на О. І. Сенковського. який завжди виправляв, часто до невпізнання статті, що надходили до «Библиотеки для чтения», видаваної книготоргівцем О. Ф. Смірдіним.
29
Привласнення чужої літературної праці цілком або частково (плагіаторство) — явище поширене в літературних колах 30-х років XIX століття. Літературні спекулянти привласнювали заголовки романів Загоскіна, повістей Марлінського та інших авторів.