Марія Антонівна. Ах, мамуню, він на мене дивився!
Анна Андріївна. Будь ласка, з своїми дурницями далі собі! Це тут зовсім недоречно.
Марія Антонівна. Ні, мамуню, справді!
Анна Андріївна. Ну, от! боже борони, щоб не посперечатись! не можна та й годі! Де йому дивитись на тебе? І з якої речі йому дивитись на тебе?
Марія Антонівна. Справді, мамуню, все дивився. І як почав говорити про літературу, то глянув на мене, і потім, коли розповідав, як грав у віст з посланиками, то і тоді подивився на мене.
Анна Андріївна. Ну, може, один який-небудь раз, та й то вже так, аби тільки. «А», каже собі: «дай уже подивлюсь на неї!»
Ява ІХ
Ті самі й Городничий.
Городничий (увіходить навшпиньки). Чш… ш!
Анна Андріївна. Що?
Городничий. І не радий, що напоїв. Ну, що, як хоч одна половина з того, що він говорив, правда? (Задумується). Та як же й не бути правді? Підгулявши, людина все виносить наверх: що на серці, те й на язиці. Звісно, прибрехнув трохи; але ж, не прибрехавши, не мовиться ніяка мова. З міністрами грає і в палац їздить… Так от, справді, чим більше думаєш… чорт його знає, не знаєш, що й робиться в голові; просто, начебто або стоїш на якій-небудь дзвіниці, або тебе хочуть повісити.
Анна Андріївна. А я ніякого зовсім не відчувала побоювання; я просто бачила в ньому освічену, світську, вищого тону людину, а до чинів його мені й діла нема.
Городничий. Ну, вже ви — жінки! Всьому кінець, одного цього слова досить. Вам усе — финтирлюшки. Враз бевкнуть ні з того ні з сього слівце. Вас пошмагають, та й тільки, а чоловіка й поминай, як звали. Ти, серце моє, поводилася з ним так вільно, начебто з яким-небудь Добчинським.
Анна Андріївна. Про це я вже раджу вам не турбуватись. Ми дещо знаємо таке… (Поглядає на дочку).
Городничий (сам). Ну, вже з вами говорити!.. Отака, справді, оказія! Досі не можу опам’ятатися від страху. (Одчиняє двері і говорить у двері). Мишко! поклич квартальних, Свистунова і Держиморду; вони тут недалеко де-небудь за ворітьми. (Після невеличкої мовчанки). Дивно все завелось тепер на світі: хоч би народ ото був показний, а то худенький, тоненький — як його взнаєш, хто він? Ще військовий все-таки показує з себе, а як одягне фрачинку — ну, достоту муха з підрізаними крильми. Але ж довго кріпився тоді в трактирі, загинав такі алегорії та екивоки, що, здається, вік би не добився пуття. Аж от, нарешті, і піддався. Та ще наговорив більше, ніж треба. Видно, що людина молода.
Ява X
Ті самі та Осип. Всі біжать до нього назустріч, киваючи пальцями.
Анна Андріївна. Ходи сюди, любий мій!
Городничий. Чш… що? що? спить?
Осип. Ні ще, трохи потягується.
Анна Андріївна. Послухай, як тебе звуть?
Осип. Осип, пані.
Городничий (до жінки й дочки). Годі, годі вам! (До Осипа). Ну, що, друже, тебе нагодували добре?
Осип. Нагодували, красно дякую; добре нагодували.
Анна Андріївна. Ну, що, скажи: до твого пана занадто, я думаю, багато їздить графів і князів?
Осип (набік). А що казати? Коли тепер нагодували добре, значить, потім ще краще нагодують. (Вголос). А так, бувають і графи.
Марія Антонівна. Серденько Осипе, який твій пан гарненький!
Анна Андріївна. А що, скажи, будь ласка, Осипе, як він…
Городничий. Та облиште, будь ласка! Ви отакою пустою мовою тільки мені заважаєте. Ну, що, друже?
Анна Андріївна. А чин який на твоєму панові?
Осип. Чин звичайно який.
Городничий. Ох, боже мій, ви все із своїми дурними розпитуваннями! не дасте й слова поговорити про діло. Ну, що, друже, як твій пан?.. строгий? Любить отак пробирати, чи ні?
Осип. А так, порядок любить. Йому вже щоб усе було справне.
Городничий. А мені дуже подобається твоє обличчя. Друже, ти напевно хороша людина. Ну, що…
Анна Андріївна. Послухай, Осипе, а як пан твій там, у мундирі ходить?..
Городничий. Та годі вам, справді, торохтійки які! Тут потрібна річ: ходить про життя людини… (До Осипа). Ну, що, друже, справді, мені ти дуже подобаєшся. В дорозі не заважає, знаєш, чайку випити зайву скляночку, — воно тепер холоднувато, — то ось тобі пара карбованчиків на чай.