Дія перша
Кімната в домі городничого.
Ява І
Городничий, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, суддя дільничний пристав, лікар, двоє квартальних.
Городничий. Я запросив вас, панове, на те, щоб сказати вам пренеприємну звістку: до нас їде ревізор.
Амос Федорович. Як, ревізор?
Артемій Филипович. Як, ревізор?
Городничий. Ревізор із Петербурга, інкогніто. Та ще й з секретним дорученням.
Амос Федорович. От тобі й на!
Артемій Филипович. От не було клопоту, то май!
Лука Лукич. Господи боже! ще й із секретним дорученням!
Городничий. Я начебто передчував: сьогодні мені цілу ніч снилися якісь два незвичайні щури. Справді, таких я ніколи й не бачив: чорні, неприродно великі! прийшли, понюхали — і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артемію Филиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Любий друже, куме і благодійнику» (бурмоче півголосом, пробігаючи швидко очима)… «і повідомити тебе» А! ось: «спішу, між іншим, повідомити тебе, що приїхав чиновник з дорученням оглянути всю губернію й особливо наш повіт. (Значущо підносить палець угору). Я дізнався про це від щонайпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А знаючи, що в тебе, як у всякого, водяться грішки, бо ти людина розумна й не любиш пропускати того, що пливе до рук…» (спинившись) ну, тут свої… «то раджу тобі бути обережним: бо він може приїхати кожної години, якщо тільки вже не приїхав і не живе де-небудь інкогніто… Вчорашнього дня я…» Ну, тут уже пішли діла сімейні: «сестра Анна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже потовстішав і все грає на скрипку…» і таке інше, і таке інше. То от яка річ!
Амос Федорович. Егеж, річ така незвичайна, просто незвичайна. Що-небудь недарма.
Лука Лукич. Навіщо ж, Антоне Антоновичу, чого це? навіщо до нас ревізор?
Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля! (Зітхнувши). Досі, хвалити бога, добирались до інших міст, тепер прийшла черга до нашого.
Амос Федорович. Я думаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія… егеж… хоче провадити війну, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи немає де зради.
Городничий. Ото куди сягнули! Ще й розумна людина! В повітовому місті зрада! Що воно, прикордонне, чи що? Та звідси, хоч три роки мчи, ні до якої держави не доїдеш.
Амос Федорович. Ні, я вам скажу, ви не теє… ви не… Начальство має тонку думку: дарма, що далеко, а воно собі мотає на вус.
Городничий. Мотає, чи не мотає, а вас, панове, попередив. Глядіть, у своїй галузі я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артемію Филиповичу! Нема сумніву, проїжджий чиновник захоче перш за все оглянути підвідомчі вам богоугодні заклади — і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки були б чисті, і хворі не скидалися б на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.
Артемій Филипович. Ну, це ще нічого. Ковпаки, хай так, можна надягти й чисті.
Городничий. Так. І теж над кожним ліжком надписати по-латині чи іншою якою мовою… це вже з вашої галузі, Христіане Івановичу, — всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа… Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн курять, що завжди розічхаєшся, коли увійдеш. Та й краще, якби їх було менше: зразу прикладуть до поганого догляду чи до невмілості лікаря.
Артемій Филипович. О! щодо лікування ми з Христіаном Івановичем добрали своїх способів: чим ближче до натури, тим краще — ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними розмовляти: він по-руськи й слова не знає.
Христіан Іванович подає звук, почасти схожий на букву І і трохи на Е.
Городничий. Вам теж порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові установи. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і сновигають попід ногами. Воно, звісно, домашнім хазяйством заводитися всякому похвально, і чому ж сторожеві й не завести його? тільки, знаєте, в такому місці непристойно… Я й перше хотів вам це сказати, та все якось забував.