Амос Федорович. То краще ж ви: у вашій установі високий відвідувач ужив хліба.
Артемій Филипович. То вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.
Лука Лукич. Не можу, не можу, панове! Я, скажу вам, так вихований, що коли заговорить до мене на один чин хто-небудь вищий, то в мене просто і душі нема, і язик, як у болото, загруз. Ні, панове, увільніть, справді, увільніть!
Артемій Филипович. Так, Амосе Федоровичу, крім вас, нема кому. У вас, що слово, то й Цицерон з язика злетів.
Амос Федорович. Що ви? що ви: Цицерон. Дивіться, що видумали! Що іншим разом захопишся, говорячи про домашніх собак, чи про хорта…
Всі (чіпляються до нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння… Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком нашим! Ні, Амосе Федоровичу!
Амос Федорович. Одчепіться, панове! (В цей час чути кроки й відкашлювання в кімнаті Хлестакова. Всі поспішають один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються вийти, що відбувається не без того, щоб не притиснути декого. Лунають півголосом вигуки):
Голос Бобчинського. Ой! Петре Івановичу! Петре Івановичу, наступили на ногу!
Голос Земляники. Пустіть, панове, хоч душу на покаяння — зовсім притиснули!
(Вихоплюється кілька вигуків: «Ай! Ай!» Нарешті всі виштовхуються, і кімната залишається порожня).
Ява II
Хлестаков (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком, в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б… Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.
Ява III
Хлестаков і суддя.
Суддя (входячи і спиняючись, про себе). Боже, боже! винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягшись і притримуючи рукою шпагу). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.
Хлестаков. Прошу сідати. То ви тут суддя?
Суддя. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.
Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?
Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.
Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.
Суддя (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи боже! не знаю, де сиджу, наче шпилька під тобою.
Хлестаков. Що то у вас в руці?
Амос Федорович (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.
Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали?
Амос Федорович (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік). О боже! от уже я й під судом! і візка підвезли схопити мене!
Хлестаков (підіймаючи). Так, це гроші.
Амос Федорович (набік). Ну, всьому кінець — пропав! пропав!
Хлестаков. А знаєте що? дайте їх мені позичково.
Амос Федорович (поквапливо). Аякже, якже… з великою охотою. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, пресвята мати!
Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се… А втім, я вам із села зараз їх пришлю.
Амос Федорович. Даруйте, як можна! і без того, це така честь… Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства… постараюся заслужити… (Підводиться з стільця. Виструнчившись і руки по швах). Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?
Хлестаков. Якого наказу?
Амос Федорович. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?
Хлестаков. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.
Амос Федорович (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!
Хлестаков (коли він пішов). Суддя — хороша людина!