Ява IV
Хлестаков і Поштмейстер.
Поштмейстер (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний совітник Шпекін.
Хлестаков. А, ласкаво прошу! Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут завжди живете?
Поштмейстер. Так, завжди.
Хлестаков. А мені подобається тутешнє місто. Звісно, не так людно — ну, що ж? Адже це не столиця. Чи ж не правда, адже це не столиця?
Поштмейстер. Цілковита правда.
Хлестаков. Адже то тільки в столиці бонтон[31] і нема провінціальних бевзів. Як ваша думка, чи не так?
Поштмейстер. А так. (Набік). А він, одначе ж, нітрохи не гордий: про все розпитує.
Хлестаков. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?
Поштмейстер. А так.
Хлестаков. На мою думку, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — чи не правда?
Поштмейстер. Цілком справедливо.
Хлестаков. Я, скажу вам, радий, що ви однієї думки зо мною. Мене, звісно, назвуть диваком, але вже в мене такий характер. (Дивлячись в очі йому, говорить про себе). А попрошу-но я в цього поштмейстера позичково. (Вголос). Яка химерна зо мною пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
Поштмейстер. Чому ж? матиму за найбільше щастя. Ось, прошу вас. Від серця готовий служити.
Хлестаков. Дуже вдячний. А я, скажу вам, смерть не люблю відмовляти собі в дорозі, та й навіщо? Чи не так?
Поштмейстер. А так. (Встає, виструнчується і притримує шпагу). Не сміючи далі непокоїти своєю присутністю… Чи не буде якого зауваження в галузі поштового управління?.
Хлестаков. Ні, нічого.
(Поштмейстер уклоняється і виходить).
Хлестаков (розкурюючи сигарку). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина; принаймні послужливий. Я люблю таких людей.
Ява V
Хлестаков і Лука Лукич, якого майже виштовхують з дверей. Позад нього чути майже вголос: «Чого боїшся?»
Лука Лукич (виструнчуючись не без трепету і придержуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: доглядач шкіл, титулярний совітник Хлопов.
Хлестаков. А, ласкаво прошу! Сідайте, сідайте! Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигарку).
Лука Лукич (про себе, в нерішучості). От тобі й на! Цього вже ніяк не гадав. Брати чи не брати?
Хлестаков. Візьміть, візьміть; це пристойна сигарка! Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батечку, я курив сигарочки по двадцять п’ять карбованців сотенька — просто ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. Ось вогонь, закуріть. (Подає йому свічку).
Лука Лукич (пробує закурити і весь тремтить).
Хлестаков. Та не з того кінця!
Лука Лукич (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, про себе). Чорт забери, все! занапастила проклята лякливість.
Хлестаков. Ви, як бачу, не охочі до сигарок. А я, скажу вам, це моя схильність. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше подобаються — брюнетки чи блондинки?
Лука Лукич. (Цілком не розуміючи, що сказати).
Хлестаков. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки?
Лука Лукич. Не смію знати.
Хлестаков. Ні, ні, не одговорюйтесь! Мені хочеться знати неодмінно ваш смак.
Лука Лукич. Насмілюсь доповісти… (Набік). Ну, і сам не знаю, що кажу!
Хлестаков. А! а! не хочете сказати. Певно, вже яка-небудь брюнетка зачепила вас маленьким гачком. Признайтесь, зачепила?
Лука Лукич мовчить.
Хлестаков. А! а! почервоніли! Бачите! бачите! Чого ж ви не говорите?
Лука Лукич. Оторопів, ваше бла… преос… сіят… (Набік). Продав, проклятий язик, продав!
Хлестаков. Оторопіли? А в моїх очах, справді, є щось таке, що примушує торопіти. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати, чи не так?
Лука Лукич. А так.
Хлестаков. От зо мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
Лука Лукич (хапаючись за кишені, сам до себе). От тобі штука, якщо нема! Є! Є! (Виймає і подає, тремтячи, асигнації).