Хлестаков. Щиро дякую.
Лука Лукич (виструнчуючись і притримуючи шпагу). Не смію довше непокоїти присутністю…
Хлестаков. Прощайте.
Лука Лукич (летить геть майже бігом і каже набік). Ну, хвалити бога! а може, не загляне в класи!
Ява VI
Хлестаков і Артемій Филипович, виструнчившись і придержуючи шпагу.
Артемій Филипович. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надворний совітник Земляника.
Хлестаков. Здрастуйте, прошу ласкаво сідати.
Артемій Филипович. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених мойому доглядові богоугодних закладах.
Хлестаков. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре почастували сніданком.
Артемій Филипович. Радий старатись на службу вітчизні.
Хлестаков. Я, — признаюсь, це моя пристрасть, — люблю хорошу кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, начебто вчора ви були трохи нижчі на зріст, чи не правда?
Артемій Филипович. Дуже можливо. (Помовчавши). Можу сказати, що не шкодую нічого і ревно виконую службу. (Присувається ближче із своїм стільцем і каже півголосом). Ось тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить; всі справи зовсім занедбані: посилки затримуються… будьте ласкаві самі навмисно дізнатися. Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами, — звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель, — поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зводили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу… І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.
Хлестаков. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.
Артемій Филипович. От і доглядач тутешньої школи… Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець,[32] і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?
Хлестаков. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве… Як ваше прізвище? я все забуваю.
Артемій Филипович. Земляника.
Хлестаков. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?
Артемій Филипович. Якже! п’ятеро; двоє вже дорослих.
Хлестаков. Скажіть, дорослих! А як вони… як вони отеє?..
Артемій Филипович. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?
Хлестаков. Так, як їх звуть?
Артемій Филипович. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.
Хлестаков. Це добре.
Артемій Филипович. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов’язки… (Вклоняється, щоб піти).
Хлестаков (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом… Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім’я й по-батькові.
Артемій Филипович. Артемій Филипович.
Хлестаков. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?
Артемій Филипович. Є.
Хлестаков. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.
Ява VII
Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.
Бобчинський. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.
Добчинський. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.
Хлестаков. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?
Бобчинський. Хвалити бога! не зводьте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.
Хлестаков. Добре, що присох. Я радий… (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?
Добчинський. Грошей? як грошей?
Хлестаков. Позичити карбованців з тисячу.
Бобчинський. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?
32
Якобінець — член крайньої лівої політичної партії в епоху французької революції 1789 р.