Добчинський. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки.[33]
Хлестаков. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.
Бобчинський (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.
Добчинський (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.
Бобчинський. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.
Добчинський. Ні, справді, і в дірці нема.
Хлестаков. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців… це однаково. (Бере гроші).
Добчинський. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.
Хлестаков. А що це?
Добчинський. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу…
Хлестаков. Хіба.
Добчинський. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.
Хлестаков. Добре, хай зветься, це можна.
Добчинський. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий… великі надії подає: напам’ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.
Бобчинський. А так, великі здібності має.
Хлестаков. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити… я сподіваюсь… усе це буде зроблено, так, так… (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?
Бобчинський. Якже, маю найуклінніше прохання.
Хлестаков. А що, про що?
Бобчинський. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.
Хлестаков. Дуже добре.
Добчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Бобчинський. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Хлестаков. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).
Ява VIII
Хлестаков (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: «зараз»). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок, — стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот… Який заялозений папірець! Вісімсот, дев’ятсот… Ого! за тисячу перескочило… Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!
Ява IX
Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.
Хлестаков. Ну, що, бачиш, дурню, як мене частують і вітають? (Починає писати).
Осип. Так, хвалити бога! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?
Хлестаков. А що?
Осип. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.
Хлестаков (пише). От дурниці! Навіщо?
Осип. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два, — ну й доволі. Чого з ними довго зв’язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: який-небудь інший над’їде… Їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут гарні — так би помчали…
Хлестаков (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.
Осип. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають… І батенько буде гніватись, що так забарились. Так би ото, справді, помчали гарно! А коней би добрих тут дали.
Хлестаков (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа, і, хай уже, заразом подорожну візьми. Та зате, дивись, щоб коні добрі були! Візникам скажи, що я даватиму по карбованцю, щоб так, як фельд’єгери мчали і пісень би співали!.. (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху…
33
Прикази громадської опіки — установи в кожній губернії що відали справами благодійності: для збільшення коштів прикази провадили позичкові й ощадні операції.