Ява XII
Хлестаков і Марія Антонівна.
Марія Антонівна. Ой!
Хлестаков. Чого ви так злякались, панночко?
Марія Антонівна. Ні, я не злякалась.
Хлестаков (хизується). Даруйте, панночко, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка… Чи насмілюся спитати вас: куди ви намірялися йти?
Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла.
Хлестаков. Чого ж, приміром, ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я думала, чи не тут мамуня…
Хлестаков. Ні, мені хотілося б знати, чого ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.
Хлестаков (хизується). А ваші очі кращі, ніж важливі справи… Ви ніяк не можете мені перешкодити, ніяким чином не можете; навпаки, ви можете зробити приємність.
Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.
Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи насмілюсь бути таким щасливим, щоб запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стільця, а трон.
Марія Антонівна. Справді, я не знаю… мені так треба було йти. (Сіла).
Хлестаков. Яка у вас чудова хусточка!
Марія Антонівна. Ви насмішник, аби тільки посміятися з провінціальних.
Хлестаков. Як би я бажав, панночко, бути вашою хусточкою, щоб обіймати вашу лілейну шийку.
Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите, якась хусточка… Сьогодні дивна погода!
Хлестаков. А ваші губки, панночко, кращі, ніж усяка погода.
Марія Антонівна. Ви все отаке говорите… Я б вас попросила, щоб ви мені написали краще на згадку які-небудь вірші в альбомі. Ви, певно, їх знаєте багато.
Хлестаков. Для вас, панночко, все, що хочете. Вимагайте, які вірші вам?
Марія Антонівна. Які-небудь, отакі — хороші, нові.
Хлестаков. Та що вірші! я багато їх знаю.
Марія Антонівна. Ну, скажіть-бо, які ж ви мені напишете?
Хлестаков. Та навіщо ж говорити? я й без того їх знаю.
Марія Антонівна. Я дуже люблю їх…
Хлестаков. Та в мене багато їх усяких. Ну, хай так, я вам хоч це: «О ти, людино, що даремно на бога ремствуєш в біді…»[35] ну, й інші… тепер не можу пригадати; а втім, це все нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду… (Присуваючи стілець).
Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання… Я ніколи й не знала, що таке кохання… (Відсуває стілець).
Хлестаков. Чого ж ви відсуваєте свого стільця? Нам краще буде сидіти близько одне до одного.
Марія Антонівна (відсуваючись). Навіщо ж близько? однаково й далеко.
Хлестаков (присуваючись). Чого ж далеко? однаково й близько.
Марія Антонівна (одсувається). Та до чого ж це?
Хлестаков (присуваючись). Але ж це вам здається тільки, що близько: а ви уявіть собі, що далеко. Який би я був щасливий, панночко, якби міг пригорнути вас у свої обійми.
Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, начебто полетіло? Сорока чи яка інша птиця?
Хлестаков (цілує її в плече й дивиться у вікно). Це сорока.
Марія Антонівна (підводиться з обуренням). Ні, це вже занадто… Зухвалість така!..
Хлестаков (затримуючи її). Вибачте, панночко: я це зробив з кохання, справді, з кохання.
Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку… (Силкується піти).
Хлестаков (далі затримуючи її). З кохання, справді, з кохання. Я так тільки, пожартував: Маріє Антонівно, не гнівайтесь! Я ладен навколішки у вас просити пробачення. (Падає навколішки). Простіть же, простіть. Ви бачите, я на колінах.
Ява XIII
Ті самі й Анна Андріївна.
Анна Андріївна (побачивши Хлестакова на колінах). Ой, який пасаж!
Хлестаков (підводячись). А, чорт забери!
Анна Андріївна (до дочки). Це що значить, панночко? Це що за вчинки такі?
Марія Антонівна. Я, мамуню…
Анна Андріївна. Іди геть звідси! чи чуєш, геть, геть! І не смій показуватись на очі. (Марія Антонівна виходить у сльозах). Вибачте, я, скажу вам, так безмежно здивована…
35
«О ты, что в горести напрасно на бога ропщешь, человек» — початкові слова оди М. В. Ломоносова.