Анна Андріївна. Ну, благословляй!
Хлестаков підходить з Марією Антонівною.
Городничий. Хай благословить вас бог! а я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за чорт! насправді! (Протирає очі). Цілуються! Ох, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підстрибуючи з радості). Ой, Антоне, ой, Антоне, ой, городничий! Он воно, як діло пішло!
Ява XVI
Ті самі й Осип.
Осип. Коні готові.
Хлестаков. А, добре… я зараз.
Городничий. Як? Зволите їхати?
Хлестаков. Так, їду.
Городничий. А коли ж, тобто… Ви зволили самі натякнути щодо, здається, шлюбу?
Хлестаков. А це… На одну хвилину тільки, на один день до дядька — багатий старий; а завтра ж і назад.
Городничий. Не сміємо ніяк затримувати, сподіваючись щасливого повернення.
Хлестаков. Якже, якже, я хутко. Прощайте, любов моя… ні, просто, не можу висловити! Прощайте, серденько! (Цілує їй ручку).
Городничий. Та чи не треба вам у дорогу чого-небудь? Ви зволили, здається, потребувати грошей?
Хлестаков. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.
Городничий. Скільки треба вам?
Хлестаков. Та от тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста, — я не хочу скористуватися з вашої помилки, — то, хай уже, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.
Городничий. Зараз! (Виймає з гаманця). Ще, як навмисне, новенькими папірцями.
Хлестаков. А, так! (Бере і розглядає асигнації). Це добре. Адже це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?
Городничий. А так.
Хлестаков. Прощайте, Антоне Антоновичу. Дуже вдячний за вашу гостинність. Я признаюсь від усього серця, мене ніде так добре не вітали. Прощайте, Анно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходить).
За сценою.
Голос Хлестакова. Прощайте, ангел душі моєї, Маріє Антонівно!
Голос городничого. Як же це ви? просто так на перепряжних і їдете?
Голос Хлестакова. Та я звик уже так. У мене голова болить від ресор.
Голос візника. Тпр…
Голос городничого. То, принаймні, чим-небудь застелити, хоч би килимком. Чи не скажете, я звелю подати килимок?
Голос Хлестакова. Ні, навіщо? це пусте; а втім, мабуть, хай дадуть килимок.
Голос городничого. Гей, Авдотя! піди до комори, вийми килим найкращий, — що на блакитному тлі, персидський, швидше.
Голос візника. Тпр…
Голос городничого. Коли ж скажете чекати вас?
Голос Хлестакова. Завтра або післязавтра.
Голос Осипа. А, це килим? Давай його сюди, клади ось так! Тепер давай-но з цього боку сіна.
Голос візника. Тпр…
Голос Осипа. Ось із цього боку! сюди! ще! добре! Гарно буде! (Б’є рукою по килиму). Тепер сідайте, ваше благородіє!
Голос Хлестакова. Прощайте, Антоне Антоновичу!
Голос городничого. Прощайте, ваше превосходительство!
Жіночі голоси. Прощайте, Іване Олександровичу!
Голос Хлестакова. Прощайте, матінко!
Голос візника. Гей, ви, соколи! (Дзвіночок дзвонить; завіса опускається).
Дія п’ята
Та сама кімната.
Ява І
Городничий, Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Городничий. Що, Анно Андріївно? га? Чи думала ти що-небудь про це? Он який багатий приз, канальство! Ну, признайся одверто: тобі й у сні не снилося — просто з якої-небудь городничихи і враз… фу ти, канальство! з яким дияволом породичалась.
Анна Андріївна. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі навдивовижу, бо ти проста людина, ніколи не бачив порядних людей.
Городничий. Я сам, матінко, порядна людина. Одначе, справді, тільки подумати, Анно Андріївно, які ми з тобою тепер птиці зробились! га, Анно Андріївно? Високого польоту, чорт забери! Зажди-но, тепер же я задам перцю всім охочим подавати просьби та доноси! Гей, хто там? (Входить квартальний). А, це ти, Іване Карповичу! Поклич-но сюди, брат, купців. Ось я їх, каналій! Скаржитись на мене? Ач ти, проклятий іудейський народ! Заждіть-но, голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до бороди. Запиши всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, і он отих найбільше писак, писак, які закручували їм просьби. Та оповісти всім, щоб знали: що от, мовляв, яку честь бог послав городничому, що видає дочку свою — не те, щоб за якого-небудь простого чоловіка, а за такого, що й на світі ще не було, що може все зробити, все, все, все! Всім оповісти, щоб усі знали. Кричи на весь народ, гати в дзвони, чорт забери! Вже коли урочистість, то урочистість (Квартальний виходить). Та от як, Анно Андріївно, га? Як же ми тепер, де будемо жити? тут чи в Пітері?