Представляется, что если не в непосредственной, то в несколько отдаленной перспективе, но с неизбежной закономерностью, обязательно возникнут обстоятельства, которые вызовут необходимость решения проблем, во многом сходных с вышеизложенными. Тогда внимание к подобного рода аспектам исторического опыта, его сущностной оценке несомненно возрастет, а уже проделанная работа может оказаться полезной, конструктивной.
Про Україну, революцію, масонство Головного Отамана та інших
(міркування на полях нової книги про С. Петлюру) [23]
Ім’я й справи Симона Петлюри дуже неоднозначно сприймалися сучасниками, навіть найближчим оточенням, по-різному, нерідко діаметрально протилежно, оцінювалися по його смерті, далекими від одностайності залишаються й у сьогоднішньому ставленні до непростого, суперечливого історичного феномена. Останнім, досить показовим підтвердженням тому є 125-річчя С.Петлюри, яке минуло у травні 2004 р.
На початках незалежної України, та й деякий час пізніше, багато хто прагнув подати постать одного з лідерів українського визвольного руху як найвищий символ непохитного прагнення України, її народу до свободи, власної державності, реалізації права самим обирати долю, порядкувати життям. Почали активно пропагувати спадщину С. Петлюри, вийшло кілька збірок його творів1285, навіть третій і четвертий томи його праць1286, що продовжили заокеанську серію1287. У Полтаві, на батьківщині політичного діяча, щороку проводилися петлюрівські читання1288, було зініційовано конкурси молодих дослідників1289. Численні журнальні подачі вінчали перевидання монографічних праць діаспорних авторів1290 і досить великі за обсягом книги вітчизняних істориків, публіцистів1291. Сумарно найменовані «петлюріаною», усі ці публікації були спрямовані на спростування стереотипів радянської історіографії, що десятиліттями подавала С. Петлюру в украй непривабливому світлі, як антигероя-контрреволюціонера, злісного ворога народу, нації, будь-якого прогресу.
Здавалося б, достатньо виразні тенденції мали знайти логічне продовження і при відзначенні ювілейної дати. Очікувалися заходи, передусім на загальнодержавному рівні. Однак звичних у таких випадках документів не з’явилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськість відреагувала вкрай мляво. Не було проведено бодай традиційних наукових конференцій, засідань, «круглих столів», семінарів тощо, хоча б таких, які відбулися 5–10 років тому1292. З’явилися, та й то навздогін, дещо трафаретні статті дослідників, які лише останнім часом займалися вивченням життєвого шляху С. Петлюри1293.
На цьому тлі дещо несподівано «виринула» книга В. Савченка «Симон Петлюра», випущена в Харкові видавництвом «Фоліо» в серії «Время и судьбы» російською мовою1294. До цього автор там же опублікував збірку нарисів «Авантюристы гражданской войны»1295, в якій уже наблизився до постановки питань, які розв’язуються у щойно випущеному творі.
Гадається, нова книга В. Савченка прикметна не лише тим, що виявилася чи не єдиною масштабною реакцією на ювілей непересічної особистості. Вона віддзеркалила непрості процеси пошуку сучасного уявлення про місце й роль України в суспільному житті Росії перших десятиліть XX століття, про співвідношення російських і української революцій, про вплив на розвиток подій різних ідей та організацій, про внесок окремих особистостей у реалізацію планів поступу цілих націй, народів, держав.
Незважаючи на цілком очевидні досягнення останнього часу в дослідженні досвіду національного відродження України, проблем і здобутків Української революції, значна частина істориків і публіцистів усе ще дивиться на них крізь призму загальноросійських процесів, у яких Україні відводиться роль радше територіального чинника, аніж сутнісного, осібного, з іманентною власною логікою розвитку. Звичайно, і штучний відрив розгляду історії України перших десятиліть XX століття від загальноросійського контексту протиприродний, ненауковий, безперспективний. Та йдеться про дещо інший зріз.
23
Полемічний матеріал вперше вміщено в журналі «Українознавство» (К., 2005. — № 2. — С. 56–62).