З особливим інтересом читаються сторінки, на яких розповідається про оточення М. Міхновського, його стосунки (часом дуже непрості, суперечливі) із І. Франком, Лесею Українкою, М. Грушевським, С. Єфремовим, Є. Чикаленком, Б. Грінченком, Д. Антоновичем, В. Винниченком, братами Шеметами та багатьма іншими діячами українського відродження, кращими представниками національної еліти. У результаті відтворюється справді панорамна картина українського сегменту суспільного життя, передається атмосфера інтелектуальних шукань і прагнень, а в біографії однієї людини акумулюються проблеми цілої історичної епохи.
Праця Ф. Турченка «підкупає», зокрема, тим, що автор прагне зрозуміти хід думок, логіку міркувань, зумовленість вчинків М. Міхновського. Для цього він глибоко аналізує головні суспільні тенденції наприкінці ХІХ — у перші десятиліття ХХ ст., політичні детермінанти, конкретну розстановку сил в українському визвольному русі, змагання, зіткнення ідеологічних концепцій, доктрин і на такому доволі широкому історичному тлі намагається проникнути в моральнопсихологічні, освітньо-фахові чинники теоретичних пошуків і умовиводів одного із найпослідовніших і найяскравіших уособлень самостійництва. А відтак запропоновані оцінки, висновки, узагальнення видаються цікавими, значимими, вартими уваги.
Зі сторінок книги М. Міхновський постає як надзвичайно щира, цілісна, принципова, безмежно віддана справі звільнення рідної нації натура (слова «найдужче любити український народ» по суті були його несхибним життєвим імперативом), мислитель, який, випереджаючи час, пропонував єдино можливий, зрештою, єдино виправданий і результативний шлях національного прогресу — завоювання самостійності України. Досягнення мети передбачалося найрадикальнішими засобами — повстання, революції, силові акції, одним словом — «війна» (С. 110–111). Образ, безумовно, світлий, яскравий, надихаючий. Не дивно, що Ф. Турченко по-справжньому закоханий у нього (і нічого поганого в тому немає — тільки так і можна щонайглибше розуміти та емоційно-ефективно відстоювати правоту і правду свого героя, зрештою — свою правоту й правду), вивищуючи його серед інших діячів українства, шукаючи (і знаходячи) переваги пропонованих ним політичних платформ і гасел.
Однак є моменти (при тому достатньо важливі й принципові), які не дозволяють беззастережно, беззаперечно прийняти запропонований Ф. Турченком погляд на широкі й надзвичайно сутнісні проблеми історичного поступу України, виразно віддзеркалені в долі М. Міхновського.
Глибоку, історичну правоту, обґрунтованість концепції радикального самостійництва автор аргументує по суті двома логічними «фундаментальними» тезами (чи ж то разом антитезою):
1) несприйняття переважною більшістю керівників національно-визвольного руху, Української революції 1917–1920 рр. самостійницьких програм М. Міхновського привело до краху національних сподівань, на десятиліття закрило можливість українцям зажити справжнім, повнокровним національним життям, повноцінно самореалізуватись;
2) розвал Союзу РСР, здобуття Україною державної незалежності 1991 р. означало підтвердження суспільно-політичного прогнозу М. Міхновського і його однодумців, стало торжеством теоретичних уяв про чинники справжнього національного розвою і прогресу.
На перший погляд, сенс у такій позиції є. Однак не варто поспішати погоджуватися з нею цілком і безумовно, а спробувати не лише критично поставитись до аргументів прихильників соціалістичних і федералістських орієнтацій, як це достатньо розлого, предметно зроблено в книзі, а й спробувати неупереджено перейнятись мотивацією їх позиції, поширити конкретно-історичний підхід у всій його повноті на ідейно-політичних опонентів М. Міхновського і, головне, об’єктивно оцінити потенції національно-визвольного руху. Тоді з’ясується, що справа із перспективою радикального розв’язання українського питання в перші десятиліття ХХ ст., та й пізніше виглядала не лише непросто, а й достатньо проблематично.
Ніхто із патріотів-українців — сучасників М. Міхновського — не взявся б доводити, що самостійність України — то річ небажана, недоречна, а відповідне гасло — позбавлене сенсу чи, навіть, шкідливе. Однак дати ствердну відповідь на питання, чи це досяжно було 1900, 1902 та й, навіть, 1917 р. (принаймні, навесні—влітку) навряд чи хто із політиків-реалістів узявся б. Не маючи можливості навести всю суму аргументів, доводиться обмежитися лише найочевиднішим.