Ф. Турченко, вочевидь, видає бажане за дійсне, коли стверджує, що «з іменем М. Міхновського та його соратників пов’язаний цілий суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні початку ХХ ст. — самостійницький рух» (С. 12). Адже він, мабуть, не випадково не наводить чисельності найпрезентабельнішої самостійницької сили — Української народної партії. Вона об’єднувала фанатично відданих українській ідеї борців. Але ж їх були лічені одиниці.
Ф. Турченко, слідом за Р. Млиновецьким, вкотре доводить факт існування 1917 р. «Братства самостійників» (чомусь глибоко законспірованого, таємного, тоді як в умовах демократичних свобод усі політичні сили із весни 1917 р. діяли в Росії легально), пише про істотний вплив його членів на масові настрої, перебіг подій, однак перелік прізвищ знову настільки скупий, що його годі співвідносити з кількістю пальців однієї руки (С. 238).
Якщо ж у середовищі національної еліти не існувало міцного ядра прихильників самостійництва, то в народних масах — і поготів.
То ж погляди лідерів українського національно-визвольного руху виправдано зверталися у бік реальніших перспектив — гуртування сил, здатних повалити самодержавство, як оплот соціального й національного гноблення усіх народів, у тому числі й українського, а потім досягнення народоправства, республіканського ладу як передумови ліквідації експлуататорів, переважна більшість яких в Україні була інонаціональної належності. То ж платформа широкої національнотериторіальної автономії постає як науково-політично обґрунтована і не авантюрна, прогностично досяжна. І якщо М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, інші прибічники «націонал-федералістичної легенди», як їх називає Ф. Турченко (С.12), справді вдавались до критики (і достатньо рішучої) М. Міхновського, його прибічників, так їх також варто спробувати зрозуміти. Вони піклувались про створення широкого національного (й водночас — у всеросійському масштабі — демократичного) фронту як підстави для реалізації планів розв’язання українського питання. А певною завадою (хоча, можливо, і не дуже впливовою, могутньою чи «страшною») були плани, а головне — по суті сектантські, радикальницькі дії самостійників.
А відтак вважати представників автономістсько-федералістського курсу до певного часу — до пізньої осені 1917 р. (це абсолютно переважаюча частина провідників і найширших кіл рядових учасників руху) бездарними особистостями, поганими аналітиками, недалекоглядними, неадекватними політиками, які тільки те й робили, що зривали зусилля самостійників, як мінімум, невиправдано. Тим більше — висувати до них дуже відповідальні звинувачення. Якоюсь унаочненою аналогією тут може бути, зокрема, наступне. Леонардо да Вінчі, як відомо, геніально прозрівав апарати для космічних польотів ще в кінці ХV — на початку XVI ст. Та хто наважиться висувати претензії до братів Райт чи О. Можайського із приводу того, що вони аж на 400 з лишком років пізніше займалися винаходами літака, придатного лише для сполучення в земній атмосфері? Як мовиться, усьому свій час.
У суспільному розвитку також існує своя логіка, і нехтування нею межує із волюнтаризмом, авантюризмом, а то й призводить до них, провокує не просто безрезультатні дії, а й нерідко обертається на свою протилежність.
Дуже важливий елемент, який фактично обходить Ф. Турченко, це тісна, органічна взаємозалежність соціальних і національних аспектів суспільного поступу як неодмінної, достатньо непростої детермінанти початку ХХ ст. Точніше, він правильно констатує, що найпершою і, безумовно, найвищою, без перебільшення — абсолютною метою проектів М. Міхновського було створення самостійної, незалежної української держави, консервуючи у пропонованих моделях по суті тогочасний стан суспільних відносин. Однак не лише теоретично, а й на практиці було доведено, що без кардинальних зрушень у соціальній сфері (політичних революцій) надії на прогрес у розв’язанні українського питання були більш, ніж примарними.
Без Лютневої революції, яка знищила царизм, неможливою була Українська революція; без Жовтневої революції, що усунула з політичної арени Тимчасовий уряд, навряд чи можна було розраховувати на проголошення Української Народної Республіки; без листопадової революції (1918 р.) у Німеччині не було реальної перспективи звільнення від австро-німецької окупації; без революційного зриву в Галичині як складової процесу розпаду Австро-Угорщини, мабуть, марно було сподіватись на створення державності на західно-українських землях, на спробу досягнення соборності українських земель 1919 р.