Всупереч елементарним науковим, моральним уявам і принципам, священну ненависть до гнобителів М. Міхновський переносив на цілий народ, намагався культивувати ворожість до цілої нації. Справедливості ради, слід сказати, що український патріот демонстрував і гнучкіше ставлення до інших націй у дещо складніших ситуаціях, таких, як оцінка єврейських погромів — як адвокат він водночас захищав і селян, що брали участь в акціях — вочевидь, розумів соціальну природу і мотиви їх участі в насильстві — і ставав на бік постраждалих, скривджених євреїв — (С. 173–179). Що ж до росіян, тут такої діалектичності бракувало. У брошурі «Спадщина тиранів» 1917 р. М. Міхновський беззастережно доводив: «Усі росіяни хочуть — унітарної (объединительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися із того панування… Московський народ — не та чи інша партія, але весь народ, — хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами»… (С. 222).
Цілком у дусі такого світогляду — ініціатива підриву пам’ятника О. Пушкіну в Харкові, чи відмова подати руку В. Короленку як «зраднику» свого народу (С. 178). То чого ж тоді дивуватись, що від М. Міхновського воліли дистанціюватися діячі, які сповідували демократичні принципи, і він, зрештою, опинився майже в повній ізоляції?
До речі, український рух, національне державотворення з кінця 1917 р. — початку 1918 р. розвивалися під безроздільним гаслом самостійності (що стало результатом дії переважно об’єктивних чинників), а стосунки проводу Української революції із М. Міхновським від того не стали теплішими (останній, до того ж, як не дивно, саме у сприятливий переламний суспільний момент навесні 1917 р. — обрав протилежний вектор — несподівано хитнувся від, здавалося, своєї непорушної позиції — до автономістсько-федералістського курсу — С. 218). Справа у тому, що на новому щаблі розвитку йшлося вже про якісно інший рівень самостійництва, органічно пов’язаний із цілим комплексом компонентів суспільного, національного прогресу. І навряд чи М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, С. Єфремов, П. Андрієвський, Б. Мартос, Д. Дорошенко погодилися б із тезою, що вони «механічно» запозичили (перейняли) ідею самостійності України у М. Міхновського. Швидше вони готові були доводити, що їх об’єктивно, логічно «підвела» до неї суспільна практика, революційний досвід і назрілі обставини (завойовані позиції) для можливої реалізації стратегії, сутність якої була близькою їх прагненням ніскільки не менше, ніж М. Міхновському.
Тож виникає питання про наукову коректність, можливо, категоричність висновків Ф. Турченка, згідно з якими самостійники на чолі із М. Міхновськиму політичних подіях 1917 р. мали точніший розрахунок, ніж їх ідейні суперники з українського табору, «вели значно реалістичнішу, ніж автономісти, політику» (С. 245), і що саме рух, започаткований М. Міхновським, «у кінцевому рахунку (хоча й у цілком інших умовах)… утілився в незалежній Українській державі, проголошеній 1991 р.» (С. 12).
Зі значно більшими підставами, гадається, можна вести мову про те, що нинішня незалежна Україна є логічним результатом боротьби багатьох поколінь патріотів, вірних синів нації (а вони дійсно часто дуже відмінно бачили шлях реалізації національної ідеї), хоча внесок у спільну справу був природно різним. І намагатися виміряти його персоніфіковано лише критерієм — хто несхибніше, наполегливіше повторював радикальні гасла, незважаючи на те, наскільки вони були реалістичними (адже політика — це таки мистецтво можливого, а не змагання в категоричній, красивій риториці) навряд чи виправдано, а можливо, і більше того — беззмістовно. А відтак і ускладнені (від того зовсім не переконливіші) міркування-висновки і вступу, і післямови книги про те, що М. Міхновський був водночас людиною і свого часу і майбутнього (тому й не міг бути зрозумілим, справедливо оціненим сучасниками, а надто чомусь — непересічними особистостями) значною мірою відпали б самі собою. І провину за особисту трагедію життя М. Міхновського не варто було б перекладати на політичних опонентів (передусім М. Грушевського — С. 10), а нездатність сучасної суспільної свідомості піднятись до рівня адекватного реагування (бодай ретроспективного) на ідеї справді багато де в чому відважного і беззавітно відданого справі національного визволення борця пояснювати загальною зачарованістю писаннями якого б то не було авторитета (С. 10, 178–179 та ін.), чи ж то недостатньою поінформованістю, або політичною заангажованістю науковців (С. 221), які мають свій, відмінний, однак часто достатньо аргументований погляд.