На це він відповів, що сам добре розуміє, що ще не пора говорити про самостійність Української Держави (виділено мною — В. С.), бо маси народні ще не свідомі, але треба їх освідомлювати, а тому йому й ходиться про газету, без якої тепер обійтися не можна»1359.
Описаний епізод свідчить не лише про те, що в момент утворення Центральної Ради М. Міхновський тимчасово відійшов від самостійницької позиції (це підтверджується й іншими свідченнями, зокрема Д. Антоновича1360), а й про те, що не було ідеологічних підстав і сенсу для організаційного оформлення двох центрів українського руху. Тут можна згадати й більше — відновлена наприкінці березня 1917 р. Українська народна партія висунула не самостійницькі, а федеративні й автономістські гасла1361 (те ж змушений визнати на основі аналізу документів і Ф. Турченко — С. 217).
Тож виникає чимало питань, серед яких хоча б такі: А хто ж тоді входив до «Братства самостійників»? Якщо це не міфічна організація, то хто з її членів входив до «самостійницької Центральної Ради»? Яким був реальний вплив на політичне життя самостійників, якщо самостійницькі гасла ними самими були зняті?
Можна висловити припущення, що дати позитивні відповіді на ці питання Ф. Турченко (та й, мабуть, будь-хто інший) не може. І тоді з’являється штучна схема про дві Центральні Ради, про «Братство самостійників», про популярність самостійницьких гасел і вплив на суспільство їх носіїв. А найбільший аргумент для легітимізації такої схеми — заклик до розширення кола документів для підтвердження обох вищезгаданих версій (С. 216).
Знову доводиться говорити про диспропорцію в документальному забезпеченні версій. Точніше — жодних документів про створення паралельною зі всім відомою Центральною Радою не виявлено, а матеріалів, аналогічних, близьких за змістом до споминів Є.Чикаленка, можна навести ще чимало. До такого висновку прийшли й вельми кваліфіковані фахівці, які нещодавно здійснили по суті фронтальний перегляд документальної бази українського визвольного руху і, власне, випереджаючи Ф. Турченка, ставили перед собою те ж спеціальне завдання — виявити якомога більше автентичних самостійницьких документів і не змогли досягти тут помітних успіхів1362. Імовірніше за все, розраховувати на прогрес на цьому напрямку взагалі безперспективно, оскільки відповідних матеріалів в природі не існує, бо й, мабуть, не існувало ніколи.
Залишаючись вірним своїй методі, автор рецензованої книги з відмінними мірками підходить і до питання про можливу причетність М. Міхновського до виступу полуботківців 3–5 липня 1917 р. Ігноруючи твердження учасників тогочасних подій, документальні реконструкції в сучасних публікаціях1363, Ф. Турченко готовий абсолютизувати одне — два не зовсім однозначних висловлювання, якщо вони «спрацюють» на «потрібну» схему. Так, використовуючи слова із листа В. Винниченка до Є. Чикаленка про те, що виступ полуботківців був витвором «Міхновського і К, нашої чорної сотні, «міхновищини», а також фразу з листа Є. Чикаленка до А. Ніковського, де згадані вище слова потрактовуються так, що «Полуботківщину зв’язують з Міхновщиною» (С. 243), автор монографії робить висновок про пряму участь М. Міхновського в організації та здійсненні солдатського заворушення. Однак і В. Винниченко, і Є. Чикаленко, і М. Падалка, і Б. Мартос, праці яких також залучено до аналізу, однозначно свідчать лише про ідейний вплив на солдат-бранців Військового клубу ім. П. Полуботка, керівником якого справді був М. Міхновський. Проте, найімовірніше на початку липня 1917 р. його в Києві вже не було, оскільки в жодному з документів (а їх чимало і всі активні функціонери так чи інакше в них фігурують) не відбилася участь М. Міхновського в подіях. Та Ф. Турченко на те не зважає, навпаки, твердить, що «участь в організації виступу полуботківців була найзначнішою акцією М. Міхновського в 1917 р.» (С. 244). У даному випадку, як і в ситуації з «бунтом саперів» у червні 1907 р., автор книги видає версії за доведені факти (С. 167–170), що, всупереч неприхованому бажанню додати до справжніх заслуг М. Міхновського й не безсумнівні, виклика є лише додаткові питання і не стільки впевнює в його дійсній значимості, реальній політичній силі, скільки породжує недовіру й до об’єктивності, істинності відтворення інших складних, суперечливих сюжетів.
Прикрість викликають і інші недоречності, які трапилися в книзі. Так, праця Ю. Бачинського «Україна irredenta» в українському перекладі подається як «Україна уярмлена» (С. 56). Насправді ж, найближчий відповідник — «Україна вільна». Створення («оформлення») Партії соціалістів-революціонерів сталося не 1897 чи 1898 р. (С. 62), коли було здійснено лише невдалі спроби об’єднання розрізнених організацій, а на Установчому з’їзді наприкінці 1905 р. — на початку 1906 р.1364 У січні 1905 р. С. Вітте був головою комітету міністрів, а не міністром внутрішніх справ Росії (С. 155).