Вільне Козацтво орґанізується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу. Воно є теріторіяльною військовою орґанізацією, в яку мають право вступати громадяни повіту, не молодші 18 років. Не приймаються до орґанізації люди, ворожі до України, та люди покарані судом за кримінальні злочини. Всіми справами орґанізації відають командіри з радами козацької старшини. На командні посади старшина вибирається. Вибрана старшина призначає собі помічників.
На сьому ж зїзді вибрано кошового отамана Звенигородського Коша Вільного Козацтва. Смоктій та його товариші відмовилися від такої чести. Вибрали Семена Гризла. Кошовому доручено переводити в життя постанови зїзду; він же ж мав виробити норми «козацького» податку на орґанізацію і подбати про здобуття зброї.
Гризло походив з селян м. Калниболота. Невисокого росту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волости й, здається, деякий час учителем «школи грамоти». Він мав неабиякий орґанізаторський талант; дуже спритний, але малоосвічений, карєрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптенармусом.
У волостях вибирали курінних; більше видатні з їх: гусаківської волости Смоктій, калниболотської — Гризло (він же кошовий), лисянської — Сорока, тарасівської — Шевченко, козацької — Шаповал. Курінні походили з місцевих селян і мали не більше як по 40 років. Один Шаповал був старшою людиною, мав коло 60 років. Се був справжній тип запорожця; не любив старий байдики бити, його так і тягло на коня і до бою.
По зїзді орґанізація пішла швидким темпом. Основою орґанізації була сотня; вона набиралася з громадян одного села і не мала означеної кількости; були сотні в 35 козаків, а були й по 1000 (с. Кирилівка); пересічно сотня нараховувала коло 200 козаків. Сотні одної волости обєднувалися в курінь. Куріні в свою чергу складали кіш.
На другому всеукраїнському військовому зїзді звенигородський кіш Вільного Козацтва мав своїх представників, то були: Гризло, Шаповал і Сергієнко; всі зявилися в старокозацьких строях: жупани, шаблюки, на шапках шлики, на голові оселедці. Виступили вони в київському міському театрі в час, коли виникла провокація Оберучева та Лепарського. Говорив дід Шаповал:
— Вільне Козацтво не просило дозволу орґанізуватися, він нам непотрібний; Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив сей зїзд; ми знали, що Керенського ніхто на послухає, бо й на нас ся заборона зробила таке вражіння, неначе б вона зроблена урядом Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Київі, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Київа і взяти під охорону наші інстітуції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу Оберучева.
Буря оплесків була відповідю. Вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень. Вже тоді владу Керенського у відношенню до України прирівнювалося до влади чужої держави.
Через місяць виявилося, що дід Шаповал не жартував. 5-го липня зробив революційний виступ полк імени гетьмана Павла Полуботка; він захопив Київ а потім з наказу Українського Військового Ґенерального Комітету, який боявся конфлікту з росіянами, зліквідував свій виступ і відійшов до Грушок. До Звенигородки долетіла вістка, що у Київі наше військо бється з росіянами. Вільне Козацтво з власної ініціятиви вирушило на допомогу. В забраних силою чотирьох потягах, захопивши на ст. Цвіткове гармати, прибуло козацтво під Київ. На ст. Мотовилівка довідалися, що сама українська влада зліквідувала виступ, і повернули назад; на ст. Городище стрінули ще потяги з козаками; — то їхали куріні, що одержали наказ штабу коша пізніше. Сим першим наступом села на Київ кермував штаб звенигородського коша на чолі з Гризлом.
Заслугує уваги, що про сей цікавий випадок промовчала київська преса, як російська, так і українська. Росіяни взагалі промовчували масовість українського руху, а наші політичні партії того часу, в руках яких була вся преса, дивилися на виступ Полуботківців, як на бешкет і тому не в їх інтересах було повідомляти, що сей виступ зикликав такий відгук на провінції. Потрібно зазначити, що виступ Полуботківців пройшов у зразковому порядку.
Скоро прийшло до конфлікту поміж звенигородською земською управою і штабом коша. Весь склад управи складався з українців, опріч одного Міхальського. Міхальський, хоч розумів, але не говорив по нашому. Штаб коша став у ворожу позіцію до Міхальського і домагався його усунення зі складу управи. Земські збори невеликою більшістю відкинули домагання штабу. Причину сього потрібно шукати в особі Гризла, який не користувався авторітетом серед населення, але будучи спритною людиною, тримався на посаді кошового. Потім конфлікт іще більше загострився. Справа дійшла до Київа. Для полагодження конфлікту з Київа був я висланий на місце, як член Центральної Ради. Не зважаючи на жнива, в м. Звенигородці зібралися земські збори і зїзд Вільного Козацтва.
Я був місцевого походження (с. Будища) і скоро зорієнтувався в обставинах, а головне, у взаїмнім відношенню реальних сил. Міхальський був усунутий.
3 великою парадою стрінули козаки мене, яко післанця Центральної Ради. Коло 2.500 козаків, вишикованих в каре, чекали на площі. На привіт:
— Здорові були, батьки! — розляглося:
— Доброго здоровя, синку! — Слава!!
То були справді батьки: велика більшість козаків мала вже сивину в бородах; молоді обмаль — уся забрана на війну. Під згуки орхестри проходили сотні в білих штанях і соломяних брилях перед посланцем уряду.
Вільне Козацтво весь час робило натиск на орґани влади в бік як найрадикальніших рішень у національному питанню. Треба памятати, що 1917 рік був роком «українізації України». Село сперлося на козацтво в своїх соціяльних домаганняx. Як уже згадувалося, дідичі на Звенигородщині належали до націй, ворожих Україні й українському рухові. Тому, опріч соціяльного питання, ґрунтом для відношення були й національні інтереси. Тому козацтво рішуче дивилося на дідичів, як на тимчасових доглядачів за маєтками, що мають бути передані місцевому населенню по законам українського уряду; такі обовязки накладало козацтво на вчорашніх панів!
Цікаве відношення до Вільного Козацтва з боку політичних партій. Представники меньшостий в Центральній Раді: Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та ин. при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіми святими, щоб вона знищила «ето шовіністическоє погромноє казачество». Нібито в соціялістичної демократії була сила зробити се.
Українська демократія відносилася до орґанізації Вільного Козацтва ніяк. Тільки в осени 1917 року вона пробує прибрати під свій вплив і кермування сю силу. Проби звелися до вироблення статуту й аґітації серед козаків, з метою утворити з їх добровільну міліцію з виключно поліційними функціями. Ґуберніяльний зїзд Київщини (14–17 вересня н. ст.), що відбувався під великим впливом соц. — революціонерів, своїми постановами підпорядковував Вільне Козацтво місцевим резолюційним установам. По думці зїзду в козацтво мали вступати люди вибрані громадами.
Та козацький рух уже переріс вимоги, які ставила до його соціялістична демократія. Вільне Козацтво прагне централізації й перетворення в суто військову орґанізацію. 3 демократичних партій тільки партія соціялістів-самостійників без застережень пішла на зустріч народному рухові. Члени сеї партії працювали в орґанізаціях Вільного Козацтва, поглиблювали національну свідомість та ідею творення української збройної сили. Але ся партія не мала досить сили, щоб параліжувати неґативні впливи на орґанізацію инших політичних ґруп.
Праві кола відчули на собі силу нової орґанізації й вже від половини літа 1917 року пробують опанувати Вільне Козацтво. Аґенти великої буржуазії провадили шалену аґітацію серед козацтва. Вони загравали на національних і навіть соціяльних почуттях козаків; головним чином напиралося на те, що Вільне Козацтво в першу чергу має одержати значні земельні наділи і стати клясовою орґанізацією. Вільне Козацтво, як орґанізована сила повинна б користуватися привілеями, в порівнанню до решти населення.