По ініціятиві Звенигородського Вільного Козацтва в середині жовтня н. ст. був скликаний Всеукраїнський Зїзд Вільного Козацтва в старій гетьманській резіденції, м. Чигирині. На сей зїзд не приїхали представники соціялістичної демократії, зате прибув ґен. Павло Скоропадський з цілим штабом. Дуже зручно заграваючи на бажаннях козаків аж до готовости віддати свої маєтки на користь української держави, Скоропадський потрапив добитися вибору його наказним отаманом Вільного Козацтва всієї України. Була утворена ґенеральна козацька рада, яка разом із наказним отаманом мала заправляти всіма справами козацтва. Від звенигородського коша до ґенеральної ради увійшли: Гризло (м. Калниболота), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний (с. Гусаків). Ґен. Скоропадський відразу намагався використати свій вплив у козацтві в інтересах своєї ґрупи. Так, при виборах до установчих зборів веде він велику аґітацію за виборчий список ч. 16; то був список землевласників (великих); цікаво, що в тому спискові був і П. Скоропадський. Здається, йому вдалося зєднати для себе Гризла.
Як відносилося звенигородське Вільне Козацтво до заходів Скоропадського, можна судити по тому, що Гризло тримав у тайні свій звязок з ґен. Скоропадським. Коли пізніше козацтво довідалося про се, то Гризло примушений був залишити посаду кошового.
На III всеукраїнському військовому зїзді звенигородський кіш знову мав своїх представників. В сей власне час розпочиналася збройна боротьба України проти Росії. Сей час застав звенигородське Вільне Козацтво на роздоріжю; воно не мало політичного проводу. За угодовою політикою Центральної Ради по самій безкомпромісовій натурі своїй не могло йти воно.
В початку зими 1917-18 року кількість звенигородського Вільного Козацтва досягала 20.000. Найбільші курені: гусаківський, тарасівський, калниболотський, козацький. Зневірене в політичних проводирях козацтво рішає боронитися від російської навали в свойому рідному повіті.
Вже коли російські війська (Муравйов) були недалеко Київа, тодішній командуючий українськими військами М. Шинкар дозволив виїхати до Звенигородка старшинам: Ю. Тютюнникові, Халабуденкові, Попикові, Сокирці та урядовцеві Демерлієві. Всі вони походили зі Звенигородщини, але під час революції не перебували дома.
В кінці січня 1918 року до Звенигородки дійшла звістка про долю Київа. Звістку привезли: М. Шинкар, В. Кедровський, П. Скоропадський, Моркотун та инші, що втекли від росіян-большевиків з Київа під охорону звенигородського Вільного Козацтва.
Аґенти росіян нишпорили по всій Звенигородщині, але нічого не могли вдіяти і весь час просили допомоги з Київа, з Черкас тощо. Нарешті вони зробили пробу скликати повітовий зїзд по большевицькому прінціпу (власне без усякого прінціпу). Підчас сього зїзду росіяни були побиті гусаківським курінем під командою Шкільного, при діяльній участи ґрупи старшин, що прибули вчасніше з Київа.
На другий день до Звенигородки прибула більшість курінів; вони вибрали кошовим мене. Се було в перших днях лютого.
Збольшевичені російські армії покинули фронт і рушили через Україну до дому. Більшої анархії не можна уявити; без якої б то не було черги богатомілійонова узброєна юрба перла, хто куди хотів. По свойому шляху вона змітала все, що нагадувало добробут, культуру. А шляхом тим була ціла Україна. Все гинуло. Позаду залишалися руїни, зґвалтоване населення, гекатомби трупів. До Росії вивозили кольосальне військове й невійськове майно. Не було сили, яка бодай пробувала б запобігти страшному лихови. Тяжко покарана за свою угодову політику Центральна Рада розлетілася і тільки уламок її виратувався й відійшов з військом десь на захід. Про місце її перебування не було чути нічого на Звенигородщині.
Вільне Козацтво боронилося, як уміло. Починається надзвичайно енерґійна діяльність сеї «народної міліції», як звали козацтво соціялісти, чи «козацької арістократії», яким хотів бачити його Скоропадський.
Припинивши проби орґанізації російської влади в повіті, козацтво захопило на протязі коло 100 верстов залізницю Христинівка-Цвіткове і припинило на сій лінії анархічний рух російського війська на схід. На скільки великим авторітетом користувалося Вільне Козацтво у ворогів, можна бачити хочби з того, що штаб VII російської армії, пробившися з військом аж до ст. Тальне, по зустрічі з невеликим відділом Вільного Козацтва, 14-го лютого 1918 року повертає назад через Вапнярку, Бірзулу на Бобринську, де таки був розбитий і розігнаний зо всім своїм військом.
Звенигородка стає центром великого району; приходять звязки від Черкасчини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий) і т. д. Штаб коша перетворюється в штаб обєднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини. Зо всіх боків просили наказів та допомоги. В міру сил прохання задовольнялися.
В другій половині лютого через Звенигородщину пробивалися гарматні частини II корпусу російської ґвардії; вони були примушені скласти зброю та військове майно при штабі коша. Пізніше Козацтво примусило здемобілізуватися російську кавалєрійську бриґаду (6 та 7 драґунські полки); остання здала до 2000 коней, сідел і силу иншого майна та зброї.
Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти VII російської армії в районі ст. Бобринська. Тут були скупчені ліпші куріні Звенигородщини, Черкасчини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло ст. Бобринська козацтва перевисшувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артілєрією і кавалєрією.
Бій тягся цілий день, при чім обидві сторони понесли значні втрати; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в ріжних напрямках. Тут мало не був захоплений головний командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ. Здавши охорону ст. Бобринської Черкасцям, решта козацтва з великою здобичю повернула в свої повіти.
Під час сеї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький; всією операцією кермував штаб звенигородського коша.
1-го березня (час вступу до Київа українсько-німецького війська) Вільне Козацтво, підпорядковане звенигородському штабові, міцно тримало теріторію, обмежену Дніпром і лініями: Знаменка-Помішна, Помішна-Христинівка, Xристинівка-Канів.
По вступі українсько-німецького війська до Київа зараз же почалася демобілізація Вільного Козацтва. Робилося се з наказу уряду Центральної Ради, який виконував волю німецької команди, не здаючи собі справи, що позбавляє себе сили, на яку б міг спертися при лихій годині. Наказом Вільне Козацтво не демобілізовалося, а навіть просто касувалося, розформувалося. Фактично ж звенигородський кіш здемобілізувався, приховавши зброю на всякий випадок…
Не можна говорити, до яких розмірів могла б вирости ся своєрідна національна орґанізація і які форми вона приняла б, коли б не стрінула на шляху свого розвитку тих свідомо й несвідомо ворожих перешкод, з якими довелося мати діло Козацтву. В час, коли в Козацтві вже вкорінялися прінціпи дісціпліни і централізації, розвиток його був припинений наказом уряду, підпертим силою німецької армії. Звенигородське Вільне Козацтво на позір виконало наказ, щоб пізніше показати свою життєву силу в богатьох крівавих повстаннях проти ворогів батьківщини. Та помимо блискучих ефектів, що давали пізніші повстання на Звенигородщині, вони ніколи не мали тої орґанізованости, яка була перше у Вільного Козацтва.
Наприкінці варто згадати свідоцтво Звенигородському Вільному Козацтву, яке воно одержало від головного команданта окупаційної російської армії на Україні, Муравйова. По відході з України, в свойому інтервю, видрукованому в «Ізвєстіях» В.Ц.К., він сказав:
— Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сеператизму. Одно наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі ґубернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлося натрапити на оріґінальну орґанізацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ся орґанізація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробкла чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати се гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію…