Балачку я вів з Левком Шевченком, який стояв на чолі руху. 3 ним я бачився вдруге. Левко був молодшим сином дуже бідних батьків. Завдяки надзвичайній енерґії йому вдалося одержати освіту. Тепер він мав ранґу сотника авіяції. Левко не вродився вождем; мав занадто лагідну натуру і шляхотне серце; здібний принести себе в жертву, але примусити инших було не в його натурі. То була людина, про чесність якої в мене не залишилося ні крихітки сумніву. Була ніч. Штабною роботою кермував поручник К. За годину балачки Левко Шевченко поінформував мене про хід, подій і як сталося, що він опинився на чолі повстання.
По виїзді мойому до Київа карателі перебралися до м. Лисянки, де й зачали свою роботу. Помагав їм син бувшого члена III державної думи, місцевий старшина К. Його батько ще в час перебування в державній думі обманив своїх земляків і за зібрані в них гроші для купівлі землі купив собі маєток у місцевого пана. Можна собі уявити, як ненавиділи родину К. селяни!
Карателі лютували, як ніде. Селяни не витримали і напали на «кадетів». Більшість перебито а решта втекла до Звениґородки. Родину К. знищили.
Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох. Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити «росіян-кадетів». На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до хлипнівського ліса. Кругом палало повстання. В один день майже у всьому повіті знищено аґентів влади. Зараз же орґанізовувалася народня влада.
Німці скупчилися в Звенигородці та в Шполі. Вони рішили не нападати на повстанців, поки не прийде допомога з Уманя та Київа. Тимчасом останки карателів, що заховалися в Звенигородці, зробили випад на с. Озірну (2 версти од Звенигородки). Озіряни розбили карателів і пригналися слідом в саме місто. Вмішалися німці. Обидві сторони мали втрати. Селяни примушені були виступити з міста.
— Німці боронять кадетів! — ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту. Без ніякого наказу з всіх сіл перло узброєне населення до Звенигородки і залягало в лави. Коменданти самі виходили з юрби і на швидку творилися сотні, куріні, полки… Кирилівці (с. Кирилівка) в рішучій формі запропонували Левкові Шевченкові прийняти команду над ними. Всі один одному переказували, що піднялася вся Україна, що всім повстанням командує М. Шинкар, а на Звенигородщині Павловський та я.[8] Левко Шевченко не міг орієнтуватися в сітуації й рішив ділити долю з народом. В його не було переконання, що повстання має загальний характер, але не було й противного. За відсутністю загального командування під Звенигородкою він мусів приняти на себе ролю старшого команданта.
В селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося около пятнацяти тисяч узброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артілєрія. Кожде село уявляло собою узброєний табор. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть звязкову службу. Мужчини узброїлися, чим можна.
Звенигородки боронив полк німців (піхота) і недобитки карателів з двісті чоловіка. Вся повітова адміністрація теж билася. Карателі, поліція, адміністрація — все те обєднували селяни під одним мазвиськом «кадетів». Їм, при захопленню селянами міста, не можна було рахувати на життя, — дуже вже залили сала за шкуру селянам.
В день мого приїзду німецька команда висилала делєґацію з пропозіцією випустити їх з міста до Умані. Повстанці погодилися з умовою, що будуть видані всі «кадети» і що німці не втручатимуться до внутрішних справ України. Німці не погодилися і бій продовжувався. Самими забитими втрати з обох боків рахувалися сотнями. Левко Шевченко надіявся, що через два-три дні німці не витримають і капітулюють.
Я зясував йому загальну сітуацію так, як вона мені тоді уявлялася. Те, що повстання піднялося тільки на Звенигородщині, страшно вразило Левка. Але гірше його денервувала відсутність якої б то не було позіції в провідних українських кол; се доводило його майже до божевілля. Відчувалося, що занадто великий тягар упав на сього високого, стрункого старшину з добрими чесними очима, тягар, якого він не бажав і до якого не готовився.
Довго ходили ми мовчки здовж стежки. Обидва майже незнайомі один одному, думали тяжку думу. Не хотілося перебивати. Нарешті він зупинився і заговорив:
— Вам нічого мішатися в сю справу. Поки що не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібна до пізнішої боротьби. Я тепер не маю віри в успіх; можливо, що вона прийде згодом. Завтра поведу рішучу атаку на місто; його необхідно захопити. Перемога під Звенигородкою може підняти населення сусідних повітів; а там побачимо, що буде. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторітетом по всій Україні. Вам можу передати тільки головну команду в повіті, коли се необхідне для справи. В иншому випадку відношення ваше до повстання не повинно бути виявлене. Не маємо рації ризикувати дарма головами. Ну, а тепер допоможете мені виробити плян завтрішної атаки…
Голос бренів рішуче. Почувалася воля людини, що рішилася на жертву.
До ранку штаб переїхав в с. Озірну, звідкіля було видно всі околиці міста. А ранком заторохтіли кулемети; атака розпочалася. За короткий час передмістя були в наших руках. Німці завзято боронилися; так уміють оборонятися тільки вони. Маючи в десятеро переважаючого кількістю ворога, вони не відступали без бою ні одного кроку, ні одного будинку. Німці мали велику перевагу в техніці та орґанізації. Вулиці засипалися кулями та ґранатами; доходило й до баґнетів.
Але селяни перли й перли. Помалу, але вперто посовувалися вперед. Ходило про час; наспіє допомога — все пропало, не наспіє — наша візьме.
Замотаний у свій брезентовий плащ, сидів я на озірянській дзвінниці й слідкував у бінокль за боєм. Час од часу до мене вилазив Левко Шевченко.
Після півдня виявилося, що всього міста не вдасться захопити до вечера. А завтра могла наспіти допомога з Умані, чи з Київа. Дід Шаповал таки «розніс» німців під Шполою і Цвіткове захопив. 3 того боку не загрожувала несподіванка. Вся увага наша звернена була на Умань.
Дійсно швидко надійшло повідомлення, що з Тального наближається німецький загін невідомої сили. В той бік на зустріч ми вислали чотири сотні під командою енерґійного і здібного старшини Хведота. За якусь годину з боку Тального почулася рушнична і кулеметна стрілянина. Ми догадалися, що то Б. счепився з німцями. Але ми не знали, яка була сила ворога, не знали, чи була надія на перемогу.
Стрілянина трівала всього хвилин пять і зразу замовкла. Сталося щось незрозуміле. Ми знали Б., що він швидше згине, а не зійде з шляху та й людей він умів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку. Ніяк не вірилося, щоб так швидко німці зліквідували наші найліпші сотні (там були Кирилівці й Гусаківці).
І ми не помилилися. Вже на захопленому в німців кони пригнався посланець з повідомленям од Б., про блискучий успіх.
Німців йшло всього один курінь з батерією гармат. Наші зробили засідку коло Гусакова і за пять хвилин усе скінчили. Захопили до полону більше трохсот німців при трох старшинах, цілу батерію гармат з великою кількістю амуніції.
— Зараз буду обстрілювати ремісничу школу, — закінчував своє повідомлення Б.
Німці в Звенигородці знали про допомогу з Уманя; вони чекали її щохвилини. Тому не зважаючи на великі втрати, вони держалися. Обсадили невелику частину міста з трома найвисшими будинками: горілчаним складом, комерційною школою і ремісничою школою. Цілий боронений німцями район мав форму приплесканого трикутника з зазначеними будинками на кождому розі. Маючи значні запаси амуніції, вони могли триматися досить довго. Не зважаючи на те, що повстанці лізли з всіх боків, кождий раз їх відбивали з великими втратами.
Спершу ми надіялися на перемогу ще сьогодня. Б. почав обстріл. Німці відгадали, що стріляє їх 6атерія і щоб показати район, де вони ще трималися, виставили свої національні прапори на куткових будинках. А Б. цілив якраз по прапорах.