По місту були вже розліплені ріжні відозви, заклики, оголошення і т. и. продукти творчости першого періоду революції. Чільне місце займав «Пріказ № 1» петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делєґатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережа, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Замятіна. Місце адютанта при революційному начальникові залоги довелося обняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до «ґарнізоннаго совєта» (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтеліґенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (ґімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж иншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. «Освідомлювання» не було легким завданням. Як відокремиш «наших» від «чужинців»? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Все се питання, які ми мусіли вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу «освідомлювання» з прінціпового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової («общерусской») ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та аґітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кождій секції зокрема.
Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі «інородци». Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо «всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє», — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: «інородци» визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: «3 гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командірам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої-то ґімназії всіх солдатів-«уроженців» ґуберній: волинської, холмської, подільської, київської, херсонської, катеринославської, полтавської, чернигівської та харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених ґуберній. Можуть бути присутні й «уроженці» инших сумежних зі зазначеними ґуберній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Адютант пор. Ю. Тютюнник.
Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:
— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!
Піднеслося не більше трохсот рук.
— Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
— Хахли! Піднесіть руки!
Знов піднесла руки добра третина.
— Українці, малороси і хахли! всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.
Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і зясував, що всім присутнім прочитають кілька лєкцій на ріжні політичні теми. Читати лєкції будуть на рідній мові «оттакій, як я тепер говорю». На се, щоби ухвалити проґраму лєкцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори переведено тут же на площі. Потім говорило богато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цівільні, члени Укр. Громади). Всі промовляли по українському. Промови інтеліґентів на «мужицькій» мові зробили надзвичайне вражіння на присутніx. Ніби не дишучіи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Симферополя. Промовці зясували, що «малороси» і «хахли» се назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не «Малоросією», але Україною і так має знову називатися. Одному з промовців набігла думка показати синьо-жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння зєднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.
Розійшлися в темряві ночі. Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клюбу імени гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси «фантазьорів», як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лєкції по уложеній проґрамі. По своїй ідеї всі лєкції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лєктор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед авдіторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.
Не раз підводиться було й який-небудь бородатий козак, а часом і старшина,[1] щоб зробити запитання лєкторові:
— А чи не буде ота федерація відокремленням України від російської держави? Бо під час революції всі повинні єднатися, а не ріжнитися…
Уже відчувалася робота москалів. То від них пішла ідея «єдінаго революціоннаго фронта». Вона баламутила голови тим, що були найменше політично розвинуті і не мали досить природного розуму, щоби критично відноситись до теревенів язикатих московських соціялістів ріжних порід. Звичайно лєктор пояснював, що все буде залежати від бажання українського народу, який має висловитися на зїздах. Поміж ініціяторами «освідомлювання» були люди, що з початку ж стали на позіцію незалежности української держави від Росії. Революція тільки починалася, а вже відчувалося серед «дядьків у шинелях» стихійне бажання відокремитися в свої національні військові частини. Треба було бути вповні профаном, щоб не передбачити того, що коли хто-небудь стане на шляху дальшого розвитку нашого руху, то відокремлені в окремі військові частини «дядьки» докажуть, що вони вміють уживати зброю. А там, де запахне кровю, вже ніхто не жахатиметься зломати «єдіний революціонний фронт» і «відокремлення», хіба що наші вороги. Такою є льоґіка всякої боротьби. Розуміли се ми, розуміли й москалі.
На лєкції приходили по черзі, кождий баталіон окремо. Щовечера охочі записувалися в члени військового клюбу. А охочих було досить. Навіть ті, що з острахом поглядали на руйнацію «єдінаго рев. фронта», вписувалися в члени клюбу і пильно виконували всі постанови й розпорядки презідії. Стихійне бажання орґанізувати і виступати одностайно всім українцям було дужче від будь-яких страхіть «відокремлення». На перших же лєкціях з ініціятиви самих козаків повстало питання звести в «ротах» всіх українців в окремі чети («взводи»). Мотивували козаки своє бажання тим, що «красше ходити в ладу на лєкції… і до своєї команди будем приучуватись»… Сам начальник залоги капітан Замятін (москаль) був людиною безхарактерною, політично малосвідомою. Кандідатуру його на революційного начальника залоги висунула ґрупа молодих старшин, які бажали мати вільну руку для своєї політичної роботи. То був типовий представник толстовського «нєпротівлєнія злу», хоч до чого-небудь доброго теж не мав здібностей. Солдати його любили, бо він з ними був запанібрата. Але честилюбство все ж таки він мав і влади, хоч би й фіктивної, не цурався. Почалися «впливи оточення». А серед того оточення моя роля не була останньою. Швидко «ґаспадін капітан», начальник залоги столиці Криму і командуючий охороною побережа, передав фактичне виконання всіх обовязків адютантові, а сам лише підписувався там, де йому запропонували. Презідія військового клюбу давала мені дірективи; я «висказивал свойо мнєніє» свойому шефу, а залога одержувала потрібний наказ. Розпорядженням по залозі українці були зведені в ротах в окремі чети. Виявилося, що в полках не все охоче виконували накази по залозі, особливо, коли вони відносилися до українців. В залозі було більше одинацяти тисяч «уроженцев», а на перше віче прислали не більше семи тисяч. Та обовязки слідкувати, чи виконують такі накази покладені на адютанта, і я виконував їх так, щоб не було шкоди нашій орґанізації. В половині квітня військовий клюб уже нараховував у свойому складі коло десять тисяч членів, що представляли, порівнуючи, значну силу, бо вся залога складалася з тридцяти тисяч. Вкупі з иншими «інородцамі» ми складали більшу частину залоги. Найвисшим орґаном військового клюбу вважалося зібрання депутатів від сотень (комітет клюбу). Всю практичну роботу провадила презідія клюбу, вибрана зібранням депутатів. Поміж старшинами і козаками панувала повна згода. Зовсім инакше було у москалів. Що дальше, то все більше ворожі ставали відносини поміж командним складом і масою. Допоміг загострити відносини і Керенський своїм приказом про окреме представництво в радах і комітетах від офіцерів і солдатів. Довіря, що панувало в нас, особливо підкреслювалося під час виборів до ріжних демократичних інстітуцій та на зїзди, яких досить було в перші місяці революції. Українські козаки рішуче відкидали прінціп Керенського про окремі офіцерські і солдатські виборчі курії.