— Українці! Громадяни! Підпирайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо!
Отже виходило, що повинні ми підпирати той лад, що збирався ліквідувати нас. «Поступовці» збиралися йти по дороговказам, залишеним Кочубеями, Искрами, Носами… які теж дбали про свою участь у державному ладі Петра І, що був теж для свого часу «поступовим». А конференція української соціяль-демократичної партії (4–5 квітня), визначаючи соціяльний ідеал і нашу проґраму говорила:
— Конференція української соціяль-демократичноі партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давне домагання парїії — автономію України… і дозволяє товаришам по партії піддержувати прінціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання инших націй.
«Непохитна рішучість» наших соціяль-демократів імпонувала. Хребет партії складали товариші: Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос — люди, що вже до революції були відомі ширшому загалові, не як «малоросси», а як українці. Ми міркували: «Ну, а що, як всі вони гуртом справді почнуть боронити «давне домагання» не тільки одними резолюціями?» Довелося би силою ломати не тільки «общерусскій» революційний фронт, а і свій таки рідний і близький. 3 наших і московських ґазет ми бачили, що в Київі вже розпочалася незгода поміж нашими. Про се промовляли до нас видруковані промови тих же українських соц. — демократів, яких вістря було звернене проти орґанізації української арміі. Бо й на що здалася армія автономній Україні! Проти соц. — демократів стояли: пор. Міхновський[2] та «самостійник» Ол. Степаненко. Поміркувавши довгенько над соціяль-демократами, ми рішили, що «вони хитрі» — будучи правовіріними марксістами, безперечно працюють по заповіту свого апостола, що писав: «Як у приватному життю ми відріжняємо те, що думає і говорить людина, і те, що вона в дійсности уявляє і робить, так — і то навіть у більшій мірі — в історичній боротьбі ми повинні відріжняти фрази і продукти уяви партій від їх дійсного орґанізму та їх дійсних інтересів, їх уявлення від їх реального змісту».[3] Ми прийшли до висновку, що наші соц. — демократи одне говорять, а зовсім друге роблять. «Реальний зміст» ми бачили в орґанізації реальної сили — української армії. І нам здавалося, що ми не помиляємося. Українські соціяль-демократи захопили кермуючі ролі в складі Українського Ґенерального Військового Комітету. А по своїй ідеї сей комітет мав стати військовкм орґанізацїйним центром. Не могли ж ми припустити, що наші українські соц. — демократи боролися за місця у військовому комітеті на се, щоби дезорґанізувати і провокувати українське військо. Ми ненавиділи ворогів і ідеалізували своїх. В тому не було нічого поганого. Бентежили нас тільки погляди москалів на діяльність наших чільних людей. «Кієвская Мисль», захоплюючись С. Петлюрою, писала такі річі: «В настрою зїзду (І Укр. Військ. Зїзд) помітно піднесений націоналістичний підйом і перевагу радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна сподіватися, що під умілим проводом досвідного голови С. Петлюри (відомого укр. соц. — демократа) зїзд прийме лагідніші форми на дальших засіданнях». А «Русскоє Слово» інформувало своїх читачів про те, як довго й уперто закликали зїзд Винниченко та Петлюра не йти самочинним шляхом, а підтримувати контакт з російським Тимчасовим Правительством. І, розуміється, «Русскоє Слово» було задоволене роботою соц. — демократичних провідників і не ховалося з тим. Щоби москалі серіозно і щиро хвалили наших проводирів, ми не вірили.
— Люди добро нам роблять, а вороги хотять спровокувати нас, — гадали ми в Симферополі. — Те, що добре для нас, не може бути добром для наших ворогів. Отже — не піддамося провокації! — рішили ми.
Установчий зїзд партії українських соціялістів-революціонерів (4–5 квітня) вимагав у своїх постановах «широкої національно-теріторіяльної автономії України» і вважав, що найкрасшою формою устрою російської держави є федеративно-демократична республіка, якої установлення українська партія соціялістів-революціонерів буде домагатися на загально-російських установчих зборах». До загальноросійських установчих зборів було далеко. Ніхто не знав, коли вони відбудуться. А життя примушувало нас бути революційнішими, аніж навіть українські соц. — революціонери, котрі мали безумовно революційну назву і скрізь підкреслювали свій радикалізм. Бо утворення власної національної армії не мало місця в проґрамі, хоч би одної з політичних партій, що гуртувалися в Центральній Раді. Нас збиралися ліквідувати негайно, не чекаючи загальноросійських установчих зборів, а ми того не хотіли, хоч би самі установчі збори винесли таку постанову. І ми таки не допустили до ліквідації. Спільними силами Української Громади і Військового Клюбу 24 травня було улаштоване Шевченківське свято в м. Симферополі. Свято для Симферополя випало досить таки імпозантно. Одних військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чети вперше практично були обєднані в сотні й куріні. Військо вишикувалося в каре. Цівільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делєґації від українців залог м.м.: Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморської Фльоти. Службу Божу й панахиду відправили українські пан-отці з п.-о. Чорноморської Фльоти А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гимн. Відбулася парада війська. Карні ряди струнко проходили перед презідією клюбу, салютуючи відповідно до муштрового статуту. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий. Новий качальник залоги полк. Кондратєв, що прибув на свято на наше запрошення, як гість, не вдержався, щоби не сказати:
— А все таки національний прінціп при комплєктованню війська велика річ. Не тільки за час революції, а навіть і за весь час війни мені не довелося бачити красшого ладу, як у вас на святі… Та закінчилося свято тим, чого не сподівався ні полк. Кондратєв, ні хто-небудь инший з наших ворогів. По параді перед військом виступили з привітами делєґації від сусідних орґанізацій. Потім говорив член презідії нашого клюбу пор. Т. Промова останнього була і коротка і проста. Він сказав:
— Пан-отець читав у Євангелії — просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам… Ми шукали і знайшли себе — зєдналися поміж собою. Просили у Керенського дозволу сформувати український полк, алє нам того не дано. Добивалися в двері, та нам ніхто їх не відчиняє… Що маємо робити? — Панове! маємо силу… так ломаймо ж двері!!!
Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдана. Коли затихло, промовець докінчив:
— Від нині ми не розійдемось… від нині ми складаємо Перший Симферопольський Полк імени гетьмана Петра Дорошенка…
Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк машерував до касарень. Касарні були заняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор. А на дворі стояла варта, узброєна рушницями і кулеметами. В сотнях провадилося навчання і вправи.
Москалі заревли від люти. На бурхливому засіданні залогової ради винесено постанову зліквідувати нас негайно і то збройною силою. Але, як звичайно, від постанови ради до виконання не дуже мала дістанція була. До того ми також мали зброю і вміли нею володіти не поганьше від наших ворогів.
До презідії клюбу прибув поручник Ібрагимів, голова татарської військової орґанізації. Була то людина енерґійна, рішуча. Як татарський патріот, він ненавидів москалів усією душею. Мав універсітетську освіту. Весь час татари підтримували нас. Тепер пор. Ібрагимів просив у нас поради і підтримки. Ми порадили йому робити те, що ми вже зробили, й обіцяли свою підтримку. Через два дні на мусульманському цвинтарі відбулося татарське свято. Мені довелося 6ути в складі нашої делєґації, яку вислала презідія клюбу для привітання татар. Свято закінчилося маршем через місто до помешкань нашого полку, де татарам салютували наші частини. В той же день народився в Симферополі окремий татарський курінь. Москалі остаточно втратили голову. Жиди і поляки оголосили невтралітет. Москалі, «счітаясь с фактом», розпочали з нами розмови, «щоби запобігти непорозумінням».
[2]
Голова Укр. Військ. Клюбу ім. гетьмана Павла Полуботка в Київі, перший ідеольоґ і орґанізатор українського війська.