Кождий кандідат в члени презідії, по постанові зїзду, повинен був особисто оповідати зїздові, «хто він є і що робив до сьго часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режіму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» по переконанню. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціял-революціонери користуються загальними сімпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соц. — революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу презідії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на зїзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіря до своїх братів по національности.
Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань зїздові від ріжних орґанізацій. В привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серіозні підстави.
У війську зібралися найактивніші елєменти селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і уявляли собою першорядний боєвий матеріял, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторітети. Більшість підстаршинського складу в цілій армії складалися з українців. Гострий конфлікт поміж російським правительством і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Се було би річю, корисною для нас, але страшною для Росії.
Вже перший військовий зїзд так налякав Петербург, що там погодилися на орґанізацію трох українських корпусів, хоч до практичного переведення орґанізації і не приступили. Другий зїзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна сітуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.
Чи виправдав зїзд надії України? Не вповні. Залежало те від богатьох причин. Але найперше значіння в напрямку праці і постанов зїзду відограв його склад.
Масу зїзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.
Любов до України не була ніжною любовю дитини. О, ні! то була горяча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в імя досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.
Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тоґу шляхотности з Росії і замісць ідеала наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку-поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстінктовну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хоробу революції. По хоробі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і прінціпи, коли раби перестають бути рабами. І хора, навіть хора, Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці гістерично кричала на «разчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було виключеним при нашому самовизначенню.
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з будучою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатізмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спіну революції», в серце Росії. Інстінктово вони відчували, що те треба зробити.
Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?
У стихійній ненависти до Росії була найбільша внутрішна сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторітет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — памятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.
Томуто й не диво, що не зважаючи на майже вульканічний характер ненависти до Росії, яка відчувалася на зїзді, вибуху не було. Ми послушно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що се була за протиприродна любов, годі сказати. Чи се була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов льокая до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любовю провідники дуже ховалися. Але часом се ставало помітним. В такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на свойому шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.
Найкритичніший момент був, коли зїзд довідався, що командуючий київською військовою округою полк. Оберучев вживав заходів для оборони орґанів російської влади на Україні, боячись атаки на них з боку українців у звязку з мнимою постановою зїзду. То була несвідома провокація.
Які не були б великі запаси революційної енерґії в масах і якого би напруження не досягли настрої юрби, без зовнішного подразнення ніколи не дійде до вибуху. Таким подразненням і були заходи Оберучева.
Для людини, яка не переживала і не відчувала на собі масової психози, якою і є психоза революції, мабуть буде смішним обурення півтретя тисячі членів зїзду, представників півтораміліонової узброєної маси, на якогось там Оберучева, що завдяки свому кретинізмові, з переляку збирався обороняти від української нації контору державної скарбниці та почту і телєґраф у Київі. Але в Київі тоді ніхто не сміявся. Всі тіпалися: одні з обурення і бажання кровю змити образу, другі тіпалися з переляку, треті й самі не знали, чого вони тіпалися.
Авторітет Грушевського, Винниченка, Петлюри та инших довго боровся з безмежним інстінктовним поривом маси зїзду, що рвалася оборонити честь нації. І невідомо, чим кінчився би сей двобій революційної маси з купкою людей, що виступали в невластивій їм ролі вождів революції. Та неждано ся купка людей одержала підтримку… їй допоміг Оберучев.
Само собою, що штаб військової округи мав не погані інформації про те, що діється на зїзді. В критичну хвилину в штабі округи рішили підтримати тих, що боролися проти української революції. Оберучев надіслав повідомлення, що його спровокували і що він уже відкликав своє зарядження.
Ще й по тім зїзд вимагав арешту і покарання Оберучева і заміни його та инших представників російської влади українцями, які підлягали би Центральній Раді. Але безпосередні наслідки зовнішного подразнення минали. Потрохи провідники опановують сітуацію. Зїзд переходить до праці відповідно до принятої проґрами.
Звіти з місць. Зпоза найріжнороднійших фактів і фарб, якими ілюструють свої звіти делєґати, досить яскраво видно все те ж нестримно-могутнє: «Я хочу жити і так буде!» Нема інтеліґентних сил до орґанізаційної праці, мало старшин, ніяких інструкцій з центра; перешкоди з боку російського командування, боротьба проти нас пануючої російської демократії — все усувається перед непереможним бажанням самим творити своє життя. І маси дійсно його творять. Свідчать про се кількість делєґатів на зїзд і півтораміліонова маса на місцях, що зі зброєю в руках чекає наказів з Київа, та чи не найкрасший свідок те, що росіяни заборонили зїзд, а тепер бояться про те згадувати і ставлять охорону біля своїх інстітуцій.