Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік як найрадикальніших рішень у національному питанню. Треба пам'ятати, що 1917 рік був роком «українізації України». Село сперлося на козацтво в своїх соціяльних домаганнях. Як уже згадувалося, дідичі на Звенигородщині належали до націй, ворожих Україні й українському рухові. Тому, опріч соціального питання, ґрунтом для відношення були й національні інтереси. Тому козацтво рішуче дивилося на дідичів, як на тимчасових доглядачів за маєтками, що мають бути передані місцевому населенню по законам українського уряду; такі обов'язки накладало козацтво на вчорашніх панів!
Цікаве відношення до Вільного Козацтва з боку політичних партій. Представники меншостей в Центральній Раді: Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та ін. при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіми святими, щоб вона знищила «ето шовіністическоє погромноє казачество». Нібито в соціалістичної демократії була сила зробити це.
Українська демократія відносилася до організації Вільного Козацтва ніяк. Тільки в осені 1917 року вона пробує прибрати під свій вплив і кермування цю силу. Проби звелися до вироблення статуту й агітації серед козаків, з метою утворити з їх добровільну міліцію з виключно поліційними функціями. Губерніальний з'їзд Київщини (14–17 вересня н. ст.), що відбувався під великим впливом соціал-революціонерів, своїми постановами підпорядковував Вільне Козацтво місцевим революційним установам. На думку з'їзду в козацтво мали вступати люди вибрані громадами.
Та козацький рух уже переріс вимоги, які ставила до його соціалістична демократія. Вільне Козацтво прагне централізації й перетворення в суто військову організацію. 3 демократичних партій тільки партія соціалістів-самостійників без застережень пішла на зустріч народному рухові. Члени цієї партії працювали в організаціях Вільного Козацтва, поглиблювали національну свідомість та ідею творення української збройної сили. Але ця партія не мала досить сили, щоб паралізувати негативні впливи на організацію інших політичних груп.
Праві кола відчули на собі силу нової організації й вже від половини літа 1917 року пробують опанувати Вільне Козацтво. Агенти великої буржуазії провадили шалену агітацію серед козацтва. Вони загравали на національних і навіть соціальних почуттях козаків; головним чином напиралося на те, що Вільне Козацтво в першу чергу має одержати значні земельні наділи і стати класовою організацією. Вільне Козацтво, як організована сила повинна б користуватися привілеями, в порівнянні до решти населення.
По ініціативі Звенигородського Вільного Козацтва в середині жовтня н. ст. був скликаний Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва в старій гетьманській резиденції, м. Чигирині. На цей з'їзд не приїхали представники соціалістичної демократії, зате прибув генерал Павло Скоропадський з цілим штабом. Дуже зручно заграваючи на бажаннях козаків аж до готовності віддати свої маєтки на користь української держави, Скоропадський потрапив добитися вибору його наказним отаманом Вільного Козацтва всієї України. Була утворена генеральна козацька рада, яка разом із наказним отаманом мала заправляти всіма справами козацтва. Від звенигородського коша до генеральної ради увійшли: Гризло (м. Калниболота), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний (с. Гусаків). Генерал Скоропадський відразу намагався використати свій вплив у козацтві в інтересах своєї групи. Так, при виборах до установчих зборів веде він велику агітацію за виборчий список ч. 16; то був список землевласників (великих); цікаво, що в тому спискові був і П. Скоропадський. Здається, йому вдалося з'єднати для себе Гризла.
Як відносилося Звенигородське Вільне Козацтво до заходів Скоропадського, можна судити по тому, що Гризло тримав у тайні свій зв'язок з генералом Скоропадським. Коли пізніше козацтво довідалося про це, то Гризло примушений був залишити посаду кошового.
На Третьому Всеукраїнському Військовому З'їзді Звенигородський Кіш знову мав своїх представників. В цей власне час розпочиналася збройна боротьба України проти Росії. Цей час застав Звенигородське Вільне Козацтво на роздоріжжі; воно не мало політичного проводу. За угодовою політикою Центральної Ради по самій безкомпромісній натурі своїй не могло йти воно.
На початку зими 1917-18 року кількість Звенигородського Вільного Козацтва досягала 20.000. Найбільші курені: гусаківський, тарасівський, калниболотський, козацький. Зневірене в політичних проводирях козацтво рішає боронитися від російської навали в своєму рідному повіті.
Вже коли російські війська (Муравйов) були недалеко Київа, тодішній командуючий українськими військами М. Шинкар дозволив виїхати до Звенигородки старшинам: Ю. Тютюнникові, Халабуденкові, Попикові, Сокирці та урядовцеві Демерлієві. Всі вони походили зі Звенигородщини, але під час революції не перебували дома.
В кінці січня 1918 року до Звенигородки дійшла звістка про долю Київа. Звістку привезли: М. Шинкар, В. Кедровський, П. Скоропадський, Моркотун та інші, що втекли від росіян-большевиків з Києва під охорону Звенигородського Вільного Козацтва.
Агенти росіян нишпорили по всій Звенигородщині, але нічого не могли вдіяти і весь час просили допомоги з Києва, з Черкас тощо. Нарешті вони зробили пробу скликати повітовий з'їзд по большевицькому принципу (власне без усякого принципу). Підчас сього з'їзду росіяни були побиті гусаківським курінем під командою Шкільного, при діяльній участи групи старшин, що прибули вчасніше з Києва.
На другий день до Звенигородки прибула більшість куренів; вони вибрали кошовим мене. Це було в перших днях лютого.
Збольшовичені російські армії покинули фронт і рушили через Україну до дому. Більшої анархії не можна уявити; без якої б то не було черги багатомільйонна озброєна юрба перла, хто куди хотів. На своєму шляху вона змітала все, що нагадувало добробут, культуру. А шляхом тим була ціла Україна. Все гинуло. Позаду залишалися руїни, зґвалтоване населення, гекатомби трупів. До Росії вивозили колосальне військове й невійськове майно. Не було сили, яка бодай пробувала б запобігти страшному лихові.
Тяжко покарана за свою угодовчу політику Центральна Рада розлетілася і тільки уламок її врятувався й відійшов з військом десь на захід. Про місце її перебування не було чути нічого на Звенигородщині.
Вільне Козацтво боронилося, як уміло. Починається надзвичайно енергійна діяльність цієї «народної міліції», як звали козацтво соціалісти, чи «козацької аристократії», яким хотів бачити його Скоропадський.
Припинивши проби організації російської влади в повіті, козацтво захопило на протязі коло 100 верстов залізницю Христинівка-Цвіткове і припинило на сій лінії анархічний рух російського війська на схід. На скільки великим авторитетом користувалося Вільне Козацтво у ворогів, можна бачити хоч би з того, що штаб VII російської армії, пробившись з військом аж до станції Тальне, по зустрічі з невеликим відділом Вільного Козацтва, 14-го лютого 1918 року повертає назад через Вапнярку, Бірзулу на Бобринську, де таки був розбитий і розігнаний зо всім своїм військом.
Звенигородка стає центром великого району; приходять зв'язки від Черкасчини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий) і т. д. Штаб коша перетворюється в штаб об'єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини. Зо всіх боків просили наказів та допомоги. В міру сил прохання задовольнялися.
В другій половині лютого через Звенигородщину пробивалися гарматні частини II корпусу російської гвардії; вони були примушені скласти зброю та військове майно при штабі коша. Пізніше Козацтво примусило здемобілізуватися російську кавалерійську бригаду (б та 7 драгунські полки); остання здала до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.
Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти VII російської армії в районі ст. Бобринська. Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло ст. Бобринська козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.