Бій тягся цілий день, при чім обидві сторони понесли значні втрати; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений головний командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ. Здавши охорону ст. Бобринської черкасцям, решта козацтва з великою здобиччю повернула в свої повіти.
Під час цієї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький; всією операцією кермував штаб звенигородського коша.
1-го березня (час вступу до Києва українсько-німецького війська) Вільне Козацтво, підпорядковане звенигородському штабові, міцно тримало територію, обмежену Дніпром і лініями: Знам'янка-Помішна, Помішна- Христинівка, Христинівка-Канів.
По вступі українсько-німецького війська до Києва зараз же почалася демобілізація Вільного Козацтва. Робилося це з наказу уряду Центральної Ради, який виконував волю німецької команди, не здаючи собі справи, що позбавляє себе сили, на яку б міг спертися при лихій годині. Наказом Вільне Козацтво не демобілізувалося, а навіть просто касувалося, розформувалося. Фактично ж Звенигородський Кіш здемобілізувався, приховавши зброю на всякий випадок.
Не можна говорити, до яких розмірів могла б вирости ця своєрідна національна організація і які форми вона прийняла б, коли б не стрінула на шляху свого розвитку тих свідомо й несвідомо ворожих перешкод, з якими довелося мати діло Козацтву. В час, коли в Козацтві вже вкорінялися принципи дисципліни і централізації, розвиток його був припинений наказом уряду, підпертим силою німецької армії. Звенигородське Вільне Козацтво на позір виконало наказ, щоб пізніше показати свою життєву силу в багатьох кровавих повстаннях проти ворогів батьківщини. Та помимо блискучих ефектів, що давали пізніші повстання на Звенигородщині, вони ніколи не мали тої організованості, яка була перше у Вільного Козацтва.
Наприкінці варто згадати свідоцтво Звенигородському Вільному Козацтву, яке воно одержало від головного команданта окупаційної російської армії на Україні, Муравйова. По відході з України, в своєму інтерв'ю, видрукованому в «Ізвєстіях В.Ц.К.», він сказав:
— Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на свойому шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одно наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні прийшлося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію.
Так говорили про Вільне Козацтво вороги України. Можна уявити собі, як раділи вони, коли козацтво розформували.
Повстанча стихія
Після демобілізації Вільного Козацтва ми притихли й чекали на накази уряду. До Звенигородки повернувся з Києва М. Павловський, уже як командант повіту і «підполковник» (до того часу всі знали його тільки єфрейтором). Функції командантів не були яскраво зазначені; і до цього часу не знаю, з чого б я почав, коли б мені прийшлося виконувати обов'язки повітового, чи губерніального команданта. Здається, не більше мене розумівся на командантстві й Павловський. Не будучи ніяким військовим, опинившись на пості команданта, з відповідним рангом, він захопився думкою про об'єднання коло своєї особи всіх повітових інституцій. Народна, земельна, харчова управа, рада селянської спілки, комітет соціалістів- революціонерів — усе те бачило на своїх засіданнях, окремих і об'єднаних, «нового начальника». Формувалося управління комендантури і сотня козаків при йому. Туди попало багато старшин з Вільного Козацтва: Халабуденко, Попик, Кривда, Бойко, Сокирка та інші. Опріч того Павловський щодня напував «шнапсом» представника великої німецької нації, якогось миршавого обер-лейтенанта, що був найстаршим з німців на Звенигородщині. Дехто з бувшого штабу коша Вільного Козацтва ударився в політику; то були: Іван Капуловський, Демерлій, Олекса Титаренко; вони зорганізували видання щоденника «Звенигородська Думка». Я спокійнісінько собі підраховував одібране від росіян військове майно і посилав рапорти: такого-то дня розформований такий-то курінь Вільного Козацтва (був наказ уряду про його обеззброєння), здав до моїх складів стільки-то зброї, майна, і т. п. Все «здане» записувалося до відповідних книг і приводилося до ладу. Моє начальство, Кудря та Стойкін[5], було задоволене роботою звенигородського уповноваженого для демобілізації, яким був я.
Одно слово «будовання держави» йшло широким кроком. Зверху надсилали накази, які дуже часто суперечили один одному; ні інструкцій, ні пояснень не давалося. Отож і робив, хто як розумів і хотів.
3 Києва приходили недобрі вісти. «Синьожупанників» роззброювали; Айхгорн видав якогось чудернацького наказ про дозвіл панам засівати «свої» землі. Уряд, що видав славнозвісний твір: «Чого прийшли німці на Україну», — почав протестувати. Виходило, що німці не у всьому думають допомагати нам, а де в чому навіть пробують перешкоджати.
Щоб довідатися, що воно саме робиться, та одержати деякі вказівки для нашої роботи на провінції, загальними зусиллями повітових влад мене вислали до Києва.
Та в лихий час приїхав я до столиці. Центральна Рада й уряд кудись зникли, а на мурах Києва ліпили гетьманську «Грамоту до всього Українського Народу». Все, що ми звикли уважати українським, поховалося. Довго я лазив по місті, щоби знайти наших. Був у комітеті самостійників, зайшов і до селянської спілки. Серед наших панував застрашаючий розгардіяш в думках. «Спілчани» подивилися на мене підозріло й нічого не сказали, хоч з багатьма я був знайомий особисто; попросили зайти за тиждень-два, коли з'ясується ситуація. Настрій «спілчан» був не войовничий.
Інший настрій виявили самостійники. Невідомий мені білявий старшина, під сорок років з роду, запевняв усіх, що буде повстання, проти росіян. Він не говорив, що саме треба робити, тільки переконував, що повстання є неминуче, що, можливо, воно є одиноким виходом, але воно потягне за собою руїну і взагалі мало виглядів, щоби з повстання щось вийшло. Другий самостійник, з надзвичайним захопленням доводив, що єдиний вихід, то творити свою національну буржуазію, яка при гетьманаті видерла би владу з рук росіян. Як гадав він творити свою буржуазію і в який термін він надіявся видерти владу від росіян, залишилося таємницею сього імпульсивного патріота. Був там і п. А., надзвичайно порядна, щира і лагідна людина. Цей сказав мені:
— Їдьте до дому й робіть, що можете, аби не згинула наша справа. Думку свою ми будемо передавати вам, коли самі її матимемо. Одно тільки й знаю, що треба боротися, а як саме, покаже час.
Було небезпечно зараз же їхати з Києва. Нова влада ловила селянських делегатів, що десь у голосіївському лісі відбули з'їзд, а мене зовсім не кортіло вкупі з ними помандрувати в Лук'янівку. Переховавшись деякий час, я втік з Києва.
В Звенигородці була вже відома гетьманська грамота. «Звенигородська Думка» лаяла Скоропадського і закликала до опору. Обер-лейтенант був ні в сих, ні в тих. В його були гарні відносини з нами і тому він не знав, як порадити нам не лякатися. Він знав, що німецька команда в Києві підтримує гетьмана, але до сього часу не мав інструкцій, як поводитися з нами.
Ревеляції, зроблені «Звенигородською Думкою», оголошені накази Павловського і постанови соціалістів-революціонерів одтинали шляхи легального відвороту. Я пояснив нашим «активникам», що за гетьманом стоять німці, тому робити раптові виступи не мудро. Вирішено, що всі, хто явно виступав проти нової влади, мусять законспіруватися. До «бунтівників» належали: Демерлій, Капурловський, Титаренко, Кривда, Попик та інші.