Вірилося в непереможну силу народу, котрий має серед себе таких дідів.
Дід Шаповал запропонував послати з нами для охорони двох козаків. Ми подякували і поїхали далі без охорони.
Недалеко від Богачівки нас знову зупинили. Було тут з три сотки повстанців. Усі озброєні рушницями, при кулеметах.
— Три дні клекотять гармати навколо Звенигородки. Таку, брате мій, стратегію розвели, що сам чорт не второпає. Наш богачівський панотець казав нам, щоб ми не повставали. Каже, що німці найкращі стратеги на весь світ. А ми такого страху нагнали, що й з міста не виглянуть. Кацапські кадети поховалися, а німці їх обороняють. Нема де правди діти, багато й нашого брата полягло, але не шкода, однаково кадети вигубили б. А німці тільки- тільки держаться; вже й делегацію висилали.
Раптово почулася гарматна стрілянина в бік Звенигородки. Дядько махнув рукою і промовив:
— Чуєте? Б'ють.
Кооператор вдруге запитався, хто командує повстанцями.
— Головний штаб, — відповів дядько.
— А в головному штабі Павловський засідає з.
Друге прізвище було моє. Я не витерпів, щоб не запитати:
— Ви бачили їх, дядьку? Знаєте їх обох?
— Не бачив і не знаю; тільки чув. Але он там є мій кум, той власними очима бачив, — відповів дядько.
Дядьків кум зробив вражіння розумної людини. Не моргнувши оком, він розказав мені про Павловського та його начальника штабу, тобто про мене. Повстанці обступили «кума» і потакували йому. Кооператор знав кума. Був це порядний і правдивий чоловік. І сей порядний чоловік свідомо брехав, щоби не зломилася віра в перемогу серед його оточення. Він запевняв, що знає нас обох добре і не міг помилитися. Це була велична хвилина.
Я відкликав «кума» і сказав йому своє прізвище. Очі в його чудно забігали, але він оволодів собою і попросив мої папери. Я показав йому, а кооператор підтвердив.
«Кум» сказав, що він із нами проїде трохи, захопивши свого отамана.
— Рятуйте! — благали мене на хуторі «кум» з отаманом: — рятуйте справу, бо всі загинемо. Ніхто нами не кермує. покинули нас. Головний штаб у Ґудзівці, але там чортма кому працювати. Єсть тільки Шевченки та ще кілька старшин. Чекають вас. Їдьте туди і рятуйте всіх.
Яку то силу волі треба мати, щоби утримувати себе від розпачу в таких обставинах та ще й запалювати своїх родичів і сусідів вірою в перемогу. Та сила була в отсих богарчівських дядьків: «отамана» і «кума».
Смерком я під'їхав до Ґудзівки на селянському возі. За двадцять хвилин прийшли до мене брати Шевченки, родом з Кирилівки. 3 ними прибуло ще кілька старшин.
Ананія Шевченка я знав давно — був у свій час тарасівським курінним у Вільному Козацтві. Ананій ватажок юрби. Сміливий демагог, особисто хоробрий, він умів використовувати інстинкти юрби; але не мав належної освіти і не відзначався високою моральністю.
Балачку я вів з Левком Шевченком, який стояв на чолі руху. 3 ним я бачився вдруге. Левко був молодшим сином дуже бідних батьків. Завдяки надзвичайній енергії йому вдалося одержати освіту. Тепер він мав ранг сотника авіації. Левко не вродився вождем; мав занадто лагідну натуру і шляхетне серце; здібний принести себе в жертву, але примусити інших було не в його натурі. То була людина, про чесність якої в мене не залишилося ні крихітки сумніву. Була ніч. Штабною роботою кермував поручник К. За годину балачки Левко Шевченко поінформував мене про хід, подій і як сталося, що він опинився на чолі повстання.
По виїзді моєму до Києва карателі перебралися до м. Лисянки, де й зачали свою роботу. Помагав їм син бувшого члена Третьої Державної Думи, місцевий старшина К. Його батько ще в час перебування в Державній Думі обманув своїх земляків і за зібрані в них гроші для купівлі землі купив собі маєток у місцевого пана. Можна собі уявити, як ненавиділи родину К. селяни!
Карателі лютували, як ніде. Селяни не витримали і напали на «кадетів». Більшість перебито а решта втекла до Звениґородки. Родину К. знищили.
Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох. Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити «росіян-кадетів». На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до хлипнівського лісу. Кругом палало повстання. В один день майже у всьому повіті знищено агентів влади. Зараз же організовувалася народна влада.
Німці скупчилися в Звенигородці та в Шполі. Вони рішили не нападати на повстанців, поки не прийде допомога з Умані та Києва. Тимчасом останки карателів, що заховалися в Звенигородці, зробили випад на с. Озірну (2 версти од Звенигородки). Озіряни розбили карателів і пригналися слідом в саме місто. Вмішалися німці. Обидві сторони мали втрати. Селяни примушені були виступити з міста.
— Німці боронять кадетів! — ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту. Без ніякого наказу з всіх сіл перло озброєне населення до Звенигородки і залягало в лави. Коменданти самі виходили з юрби і на швидку творилися сотні, куріні, полки. Кирилівці (с. Кирилівка) в рішучій формі запропонували Левкові Шевченкові прийняти команду над ними. Всі один одному переказували, що піднялася вся Україна, що всім повстанням командує М. Шинкар, а на Звенигородщині Павловський та я[7]. Левко Шевченко не міг орієнтуватися в ситуації й рішив ділити долю з народом. В нього не було переконання, що повстання має загальний характер, але не було й противного. За відсутністю загального командування під Звенигородкою він мусів прийняти на себе ролю старшого команданта.
В селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося близько п'ятнадцяти тисяч озброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артилерія. Кожне село уявляло собою озброєний табір. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть зв'язкову службу. Мужчини озброїлися, чим можна.
Звенигородку боронив полк німців (піхота) і недобитки карателів з двісті чоловіка. Вся повітова адміністрація теж билася. Карателі, поліція, адміністрація — все те об'єднували селяни під одною назвою «кадетів». Їм, при захопленню селянами міста, не можна було рахувати на життя, — дуже вже залили сала за шкуру селянам.
В день мого приїзду німецька команда висилала делегацію з пропозицією випустити їх з міста до Умані. Повстанці погодилися з умовою, що будуть видані всі «кадети» і що німці не втручатимуться до внутрішніх справ України. Німці не погодилися і бій продовжувався. Самими забитими втрати з обох боків рахувалися сотнями. Левко Шевченко надіявся, що через два-три дні німці не витримають і капітулюють.
Я з'ясував йому загальну ситуацію так, як вона мені тоді уявлялася. Те, що повстання піднялося тільки на Звенигородщині, страшно вразило Левка. Але гірше його денервувала відсутність якої б то не було позиції в провідних українських кіл; це доводило його майже до божевілля. Відчувалося, що занадто великий тягар упав на сього високого, стрункого старшину з добрими чесними очима, тягар, якого він не бажав і до якого не готовився.
Довго ходили ми мовчки здовж стежки. Обидва майже незнайомі один одному, думали тяжку думу. Не хотілося перебивати. Нарешті він зупинився і заговорив:
— Вам нічого мішатися в цю справу. Поки що не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібна до пізнішої боротьби. Я тепер не маю віри в успіх; можливо, що вона прийде згодом. Завтра поведу рішучу атаку на місто; його необхідно захопити. Перемога під Звенигородкою може підняти населення сусідніх повітів; а там побачимо, що буде. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторитетом по всій Україні. Вам можу передати тільки головну команду в повіті, коли це необхідне для справи. В іншому випадку відношення ваше до повстання не повинно бути виявлене. Не маємо рації ризикувати дарма головами. Ну, а тепер допоможете мені виробити план завтрашньої атаки.
Голос бренів рішуче. Почувалася воля людини, що рішилася на жертву.
До ранку штаб переїхав в с. Озірну, звідкіля було видно всі околиці міста. А ранком заторохтіли кулемети; атака розпочалася. За короткий час передмістя були в наших руках. Німці завзято боронилися; так уміють оборонятися тільки вони. Маючи в десятеро переважаючого кількістю ворога, вони не відступали без бою ні одного кроку, ні одного будинку. Німці мали велику перевагу в техніці та організації. Вулиці засипалися кулями та гранатами; доходило й до багнетів.