Через годину старшини штабу прийшли до мого помешкання, заарештували мене і провели під ескортою по головній вулиці до штабу. Населення Звенигородки власними очима бачило цю комедію. І мабуть не одна жаліслива бабуся помолилася за упокой моєї грішної душі.
В штабі зробили «допит». Робилося це в присутності полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що «ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад».
Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.
Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перейнявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвищої шляхетності, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторитетом не допустив знищення полонених. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівняння «вини» Шевченка з поведінкою київських «центрів», «вождів», «авторитетів» — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позицію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівняння моєї ролі з ролею Левка Шевченка.
Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріальні засоби і документи були. Але він твердо уперся на своєму. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.
Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.
Тимчасово комендантом міста був призначений мій знайомий обер- лейтенант, якого я в свій час підвів з «грабунком зброї». Те, що я був заарештований повстанцями і «мало не наклав головою», як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з обер-лейтенантом, оборонило мене перед «русскімі офіцерами», котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.
Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю «Брістоль» пан Ґрановський.
— Мене розбудили ранком і говорять, що у місті нема більше повстанців і що до міста прийшли німці. Швидко штаб німецької дивізії розташувався проти мого готелю у вищій початковій школі. Я ждав, що то воно буде. Аж прибігає Петро (слуга готельовий) і каже: «Шевченко дзвонить зі свого номера. «Я перелякався, бо я не знав, що він не втік, а за те, що я переховую, мене могли ж німці розстріляти. Побіг до нього. А він собі лежить розібраний у ліжку. «Пане! таж німці прийшли в місто!» — кажу. А він: «Ну то й що?. Тільки самі німці?» — «Самі німці, ваших ні одного нема», — відповідаю. «Ну, то ще діждетесь і французів!» — Потім подумав та й каже: «Ви мені непотрібні; пошліть до мене слугу.»
Слузі він приказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню, зварив каву. («Ей-ей, сатана, а не людина!» — вигукував бідний жид).
— Він підголився, вмився, вичистив нігті, з'їв яєшню, випив каву, натяг на себе гумове пальто і вийшов з готелю. Я гадав, що він все ж буде тікати, а він став на ґанку мого готелю проти німецького штабу, запалив собі цигарку та й поглядає на німців. В німецькому штабі завважили Шевченка і в мить оточили його з тридцять німців. Вони скомандували руки догори і повели його до штабу. Шевченко був цілком спокійний, тільки на лиці зблід. Хвалити Бога, що мене за його не заарештували, — закінчив своє оповідання Ґрановський.
Німці спалили кілька сіл в повіті, але взагалі кара на повіт не була жорстока. Розстріляно повстанців порівнюючи не багато. Ми чекали гіршого. Росіянам німці не дозволили господарювати в повіті. Зате цілі тисячі інтелігенції, яка майже не приймала участи в повстанні, вислано до таборів у Німеччину.
Левка Шевченка відвезли до Києва. Слідство про його вели самі німці. Воно тяглося щось більше двох місяців і не було закінчене. Німці студіювали наше село та його силу.
Шевченка тримали не в тюрмі, але при німецькій комендатурі. Йому дозволяли виходити в місто під охороною німецького старшини і двох підстаршин. В два місяці по арешті під час одної «гулянки», Левко Шевченко зник від своєї охорони; видно не витримали нерви. Йому загрожував розстріл.
Дальша доля Левка Шевченка трагічна. До самого повалення гетьманату він ховався на півдні. Аж коли республіканські українські війська взяли столицю, приїхав до Києва. В той час у Києві був уже і Павловський, який повернувся з Кубані й одержав призначення на посаду «ревізора комендатур».
В «Новій Раді» з'явилася стаття, що своїм змістом була подібна до акту обвинувачення проти П. Скоропадського. Поміж іншими злочинами бувшому гетьманові ставилося у вину «провокаційне повстання Павловського на Звенигородщині». 3 приводу цієї статі, а власне уступу про звенигородське повстання, в тій же газеті видрукувано листа до редакції П. Цим листом П. підтверджував своє перебування на Звенигородщині під час літного повстання; в ролі провокатора він указував на Левка Шевченка.
Левко Шевченко дав відповідь на лист П. У відповіді він коротко з'ясував дійсну свою роль. Закінчувалася відповідь твердженням, що «провокація» Левка Шевченка не більша од провокації П., який своїми відозвами в перші дні гетьманату подав думку про повстання, після чого втік зі Звенигородщини.
Швидко по тім Левко Шевченко виїхав до Звенигородки, де в той час перебував у службових справах П. Останній дав наказ арештувати Шевченка. Арешт перевів хорунжий Нечитайло, який доніс рапортом, що під час ескортування арештований кинувся тікати і був забитий вартою.
Хто пригадує собі ті часи на Україні, пригадує пошесть «утікання» заарештованих і їх загибель від куль та багнетів ескорту, тому не тяжко буде уявити весь трагізм кінця Левка Шевченка.
Літне повстання на Звенигородщині 1918 року було вістуном тої бурі, що своїм поривом змела росіян і їх помічників німців. П'ять місяців пізніше сталося те, чому можна було б запобігти, якби гетьман не вагався зі своїми реформами, які нібито мав на меті переводити. Не треба було давати «працю» на селах «русскім офіцерам», а краще спертися на село проти реакції національної й соціальної, яку запровадили росіяни, прикриваючись українською формою влади. Позбавлення українського села інтелігентних сил, що висилалися до Німеччини тисячами, дало можливість росіянам вдруге спровокувати наше село демагогічними гаслами совітського ладу.
Всякі проби виправдатися тим, що нібито карателі робили свою ганебну роботу поза відомом уряду, не поменшують вини тих, хто перебуванням у влади брав на себе всю відповідальність за все, що діялося в цілій країні.
ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр
Переднє слово
Використовуючи хвилевий і відносний відпочинок, беруся за перо. Поставив собі завдання подати перебіг боротьби українського війська і населення за своє національне визволення протягом зими 1919-20 рр. і частини весни останнього.
В сей період обидві українські армії: Галицька і Наддніпрянська силою обставин були примушені вирішувати не тільки військові питання, а й політичні. Обидві армії фактично лишилися без окремого політичного проводу, бо урядові центри були в той час поза межами України. Про сей період боротьби небагато документів знайдете в урядових архівах. Ті ж документи, що переховуються в окремих осіб, потроху гинуть. Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінимий, кров'ю найкращих синів народу куплений досвід, може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби є найдорожчим національним скарбом, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби.