Сьогодні можна лише гадати, що змусило ще донедавна незламного генерал-хорунжого звернутися з листом на ім'я Володимира Затонського.
«Важким шляхом, — писав Юрко Тютюнник, — я прийшов до впевненості, що пануючі на Заході сили здатні тільки пригноблювати український народ, а не допомагати його визволенню. Ці сили, використовуючи легковажні і до кінця деморалізовані елементи нашої еміграції, думають тільки про своє благополуччя. Оскільки деморалізованість в еміграції дійшла до крайності, мені стало зрозуміло, що майбутнє України кується тут, на Україні. Минуло вже кілька місяців, як я перейшов кордон і, перебуваючи на території YPCP, вивчаю дійсне становище. Передовсім мене цікавила природа влади на Україні. (…) Нині на Україні українська влада» (політика «українізації)» саме починала набирати справді державного розмаху. — О. P.).
Ці рядки вийшли з-під пера людини, на честь якої ще зовсім недавно, в день нагородження орденами «Залізного Хреста» за Перший зимовий похід, бойові побратими поставили свої підписи на грамоті, де були такі слова:
«Дорогому батькові, улюбленому вождеві, нашому генерал-хорунжому Юрку Тютюннику.
Тяжким, хресним шляхом йшов український нарід до свого національного і державно-політичного визволення. З усіх боків облягли його вороги, намагаючись не тільки підбити Україну під свою зверхність, а Й до кінця знищити всі ті вияви самостійного національно-культурного життя, які після російської революції щораз сильніше починали прокидатись в ньому.
1 в той час, коли, здавалось, ворог перемагав, коли байдужість і бездіяльність охопили всі верстви громадянства нашого і армії, ти один горів завзяттям і своєю невтомною енергією запалював серця борців до нових змагань, до нової боротьби з запеклим ворогом української національної ідеї — москалем.
Твоє життя, повне великої моральної сили єство в найбільшій мірі одушевило історичний похід армії У.Н.Р. в запілля ворога, коли ім'я отамана Юрка Тютюнника стало синонімом непереможного лицарського духу, коли воно промовлялось ворогами зі страхом і пошаною, а в серцях народу будило надії на визволення, на остаточну перемогу.
І сьогодні, в цей великий день роздачі орденів «Залізного Хреста», котрий нагадав всім нам величність і геройство безпримірної велетенської боротьби армії У.Н.Р. в запіллю ворога, в цей весняний день, коли вся природа встає від довгого сну, вириваючись з міцних обіймів жми, прокидаються і розцвітають в наших серцях надії на майбутнє визволення, крїлне і зростає думка, то ти, дорогий батьку-отамане, незабаром поведеш сміх дітей на широкі лани і стели рідної України.
І ми чекаємо цього слушного часу, вірячи, що з тобою ми принесем Українському народу довгожадану волю, бо з іменем твоїм зв'язане слава і перемога!
Слава нашому батьку-отаманові!
Слава непереможному борцеві за волю Українського народу Юрку Тютюннику!
Слава! Слава! Слава!»
Можна лише здогадуватися, що коїлось у душі Юрка Тютюнника, коли він звертався до Українського Радянського уряду з клопотанням про помилування (ГПУ УРСР дає санкцію на застосування амністії). 28 грудня 1923 р. Президія РВЦНК задовольнила клопотання Тютюнника. Примирення відбулося (з-за кордону були привезені хвора жінка й діти; передав генерал- хорунжий органам ГПУ і свій архів). Більше того, Юрка Осиповича призначають викладачем «стратегії й тактики громадянської війни» в Харківську школу червоних старшин.
Ось як описує уже згадуваний Г. Бесєдовський випадкову зустріч з Тютюнником у цей період: «Пам'ятаю, я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: «Даю виклади бандитизму».
Різнобічно обдарований, Юрко Тютюнник пише кіносценарії під псевдонімом Г. Юртик, обіймає посаду старшого редактора художніх фільмів у редактораті «Всеукраїнського фото кіноуправління», бере участь у написанні сценарію довженківської «Звенигори», зіграє роль самого себе в фільмі «П.К.П.». З під його пера вийшли 1925 року спогади «З поляками проти України», щоправда написані не без підказки ГПУ.
Та все ж остаточно «присвоїти і використати» Юрка Тютюнника большевикам так і не вдалося. «Настрій його щораз більше чорнішав, — засвідчує Г. Бесєдовський. — Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої обмеженої автономії, яка тоді ще існувала. Тютюнник зачав настроюватися опозіційно і, на весну 1929, в одній приватній розмові сказав, що при такій політиці совєтська влада на Україні безсумніву впаде та що на її місце прийде фашизм. Про цю розмову донесли до ГПУ. Тютюнника безпроволочно арештували і вислали в Москву».
Історик Олег Б., який мав змогу ознайомитись з кримінальною справою Юрка Тютюнника, відзначив, що «ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Юрко Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність осіб, з якими був пов'язаний спільною політичною і військовою діяльністю. Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що і в 1923–1929 роках Ю. Тютюнник нікого ГПУ не видав».
Смертельний вирок колегія ОГПУ винесла 3 грудня 1929 року. 21 жовтня 1931 року присуд було виконано. Згодом були знищені й ті, хто «привів» генерал-хорунжого з-за кордону. Така історія.
27 листопада 1997 року Юрка Осиповича Тютюнника офіційно було реабілітовано «.в зв'язку з відсутністю сукупних доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення до відповідальності».
У літературному доробку Юрка Тютюнника особливе місце займає спомин «Революційна стихія», уперше надрукований 1923 року в «Літературно-науковому віснику», та політичний огляд «Зимовий похід 191920 рр.», що побачив світ того ж таки року в Коломиї.
Написані «по гарячим слідам», вони є своєрідним документом тієї буремної епохи. В автора гостре перо й пильне око, чіпка на важливе пам'ять. Усе це дало йому можливість зафіксувати на папері кожну дрібку важливих фрагментів нашої історії.
Ось лиш кілька витягів із цих споминів, які переконливо засвідчують, що читати Історію України без брому неможливо, «Ми слухняно йшли за своїми провідниками, А наші провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи не булаа любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя… Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ…
Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «врятування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довір'ям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про «братнє співжиття» з москалями, і в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення…
Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами!, І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів…