Білі росіяни так швидко відійшли на південь, що поміж ними та червоними лишилася широченна смуга порожнього місця без будь-якої влади. Білі лаштували собі фронт на лінії Бірауля — Ольвіополь (Голта) — Знаменка, а червоні стояли на лінії Фастів — Козятин і не посувалися дальше в Україну, чекаючи, що воно виникне в нейтральній смузі. На території близько 200 верст ушир і до 350 у довжину існували тільки органи громадської самоохорони. Гроші у цій смузі ходили лише українські та золото. Верховною владою визнавався Український Уряд, але ніхто не знав, де він є. Як швидко йшла організація червоної російської влади в Україні, видно наприклад, з факту що в м. Гайсині і повіті вже 15 грудня 1919 року не було денікінської влади, а «ревком» почав функціонувати тільки 7 лютого 1920 року.
Утікаючи на південь, білі росіяни зганяли злість на найслабших. То були жиди. Містечка Ставище, Володарка, Тетіїв, П'тихатка, Тараща, Виноград, Монастирище, Цибулів, Соколівка і багато інших пережили масові погроми. Соколівка на наших очах згоріла дотла, підпалена офіцерським загоном росіян. Ум. Жашкові добровольці тільки почали погром, як їх заскочила кіннота Київської дивізії та знищила. Більшого морального розкладу від того, який був серед Добровольчо Армії в час її відвороту годі уявити. А ця ж армія на добру половину складалася з російської інтелігенції.
До 31 січня 1920 року Українська Армія пересунулася в район м. Умані. Користуючись відносним спокоєм, армія відпочивала у цьому районі майже два тижні. Сприятливі умови використано для широкої політичної роботи. Ще в районі м. Липівці на нарадах командуючих дивізіями я вносив пропозицію про потребу організувати друк листівок для широкої інформації серед населення. Окрім того, можна було приступити до видання хоча би й нерегулярної своєї армійської газети. Редакційна колегія мала би складатися з політичних референтів. Командуючі дивізіями визнавали рацію використання друкарського верстата в боротьбі проти ворогів, але ця справа дальше розмов не посунулася. Мені здається, що мої колеги просто «не хотіли вплутуватися у політику». У районі м. Умані вирішив приступати до своїх замірів на власну відповідальність.
Ще з Любара при київській дивізії перебувала редакція газети «Україна2. З З відповідними грошовими засобами редакцію вислано до Умані. Усього встигли випустити п'ять чисел газети загальною кількістю близько 20 тисяч примірників. Там же, в Умані видруковано листівки: «До інтелігенції України», «Селяни» і «Офщерамъ, козакамъ и солдатамъ Добровольче ской Армии».
Потреба таких листівок відчувалася досить гостро. Усі частини армії розповсюджували листівки між населенням і ворогами. Зміст листівок складався так, щоби вибити грунт з-під ворожої агітації, котру проводили білі і червоні росіяни. Усього в Умані видруковано листівок близько 200 тисяч примірників, їх передавали з рук у руки, їх діставали повстанчі організації і передруковували по всій Україні. Усе населеня України знало, що Українська Армія живе і бореться. Воно готувалося до нової боротьби з червоними росіянами. У той час вже видно, що білі росіяни доживають свої останні дні на Україні.
Незважаючи на те, що Денікін був нашим ворогом, було стидно за Європу, котра віддала білим авантурникам колосальні матеріальні засоби для того, щоби вони залишили їх частину нам, а частину червоним росіянам, котрі сунули з півночі.
Для білих росіян наша армія зробилася страшнішою, ніж для щура кіт. Ті самі одеські газети, що місяць тому говорили запамороченому «істінно руському чєловєку», що з Українською Армією покінчено, що вона вже не існує, тепер писали про нас надзвичайні речі. У нашій армії та її керівниках вони знаходили такі властивості, про які ми самі інколи й довідалися. На нас була вся надія чорно-білої галичі, що збиралася під прапором російської Добровольчої Армії! Після всіх похоронів, ліквідацій і «нє существует» бідний громадянин «Озброєнних сил Півдня Росії» читав: «Між нами і большевиками стала ніким ще не переможена, гарно вишколена і дисциплінована Українська Регулярна армія під командуванням Генерального Штабу генерал-лейтенанта Омеляновича-Павленка. Праворуч від цієї армії оперує Українська Повстанча Армія під командуванням «ліхого[11] кавалєріста» і знаменитого організатора «всячєскіх восстаній» полковника Тютюнника!» Проте Омелянович-Павленко ніколи не був з «генерального Штабу2, а я тільки під час визвольної війни навчився їздити кінно, а ранг мав чотаря.
За цією, такою грізною армією росіяни, як непорушною стіною, думали зробити реорганізацію недобитків своєї офіцерської армії і в «тєсном союзе с украінцамі» знову рушити на Москву.
Не відомо» на підставі яких даних вважали нові «українофіли», що ми так ні з того, ні з цього візьмемо та й підемо у «тесном союзє» з росіянами. Розстрілюючи наших полонених за «ізмєну атєчеству», усе ж таки в своїй масі росіяни ніяк не уявляли собі, що ми є непримиримими ворогами Росії, повна протилежність інтересів української нації і нації російської була поза межами розум політиків «Озброєних сил».
Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Уже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта. З трупами ні воювати, ні, тим більше, йти в «тєсном союзе» Українська Армії не бажала. У цей момент для нас було важливо, щоби якнайдовше протяглася боротьба між нашими ворогами, білими та червоними росіянами. Щоби не перешкоджати їхній боротьбі, ми вже тоді міркували, куди б то звернути зі шляху так, щоб не стати поміж білими і червоними.
За дорученням Головного командування Озброєними Півдня Росії начальник Ольвіопольського району полковник Попов у половині січня 1920 року вислав до нас делегацію з пропозицією припинити боротьбу і утворити військовий союз для боротьби з червоними. Пропонується утворити «союз без політики, бо політика вимагає часу, а ворог на носі». До офіційної пропозиції полковник Попов додав приватного листа від себе. У цьому листі він нарікав на політиків Озброєних сил, що не змогли помиритися з українцями при зустрічі у серпні 1919 року. Він признається «У нас є те, чого бракує вам, — зброя, але Ви маєте те, чого нема у нас, — довір'я населення»[12]. Над офіцерською армією генерала Денікіна повною мірою сповнилася приказка: є каяття, та нема вороття.
Делегати розшукали частини нашої армії набагато пізніше; тої ми вже розпочали боротьбу проти червоних, одночасно звернувші зі шляху, де мали зустрітися російські сили: білі та червоні. 26 січня 1920 року делегація догнала Київську дивізію в м. Вільшані на Звенигородщині.
Делегація втратила надію, що їй швидко вдасться розшукати Штаб Української Армії, і просила, щоби я дав відповідь персонально. Моя відповідь не була довгою. Я відповів: «У мене нема уповноважень говорити від цілої армії, тому я висловлюю тільки свою власну думку. Ми вже припинили боротьбу проти Добровольчої Армії, бо вона тепер не є серйозною силою. Дні вашої, ще місяць тому великої, армії пораховані. Я не знаю, чи ви застанете її ще в Одесі, коли повернетеся. Якби справді розпочалися про який-нсбуль союз наш з вами, то, напевно, українське командування почне їх з політики, котрої не хоче зачіпати ваше командування. Не може бути мови про союз до часу, поки Командування озброєними силами Півдня Росії не признає суверенних прав Української держави. Тільки в такому випадку міг би бути утворений спільний фронт проти червоних. Зрозуміло, що під час операцій на території Української Держави Добровольча Армія підлягала б українському командуванню. Трудно сподіватися, щоби Генерал Омелянович-Павленко дав іншу відповідь, бо наші думки не розходяться».
Делегація все ж просила передати пропозиції до штабу армії. Один з делегатів зараз же з Вільшани повернувся до Одеси, а другий, що походив з Харківщини, упросився до Української Армії і був призначений у Четвертий кінний полк. Він загинув пізніше в бою з росіянами під м. Смілою.
12
Це листування передано Омеляновичу-Павленкові, тому автор не має змоги привести його повністю.