— Ну який же дідько провадить переговори, забравшись до ворога на піч?! Чому не сиділи в нейтральній смузі? — запитували боротьбисти недотепних політиків. Звичайно, що ні Волох, ні його товариші не признавалися, що вони втекли до червоних росіян від Української Армії.
Боротьбисти свої атаки звернули проти Революційної Ради і за допомогою Волоха деградували її знову на Волинську Рсволюційну Раду.
З благословення Полозова був утворений Рсволюційний Комітет Правобережжя у складі трьох осіб: Немоловського, Войцехівського та Савицького. Цей Ревком затвердив Волоха на посаді Головнокомандуючого. Одночасно існував Ревком Лівобережжя, куди входили теж самі боротьбисти. Ці ревкоми вели цілком самостійну політику. Лідери партії боротьбистів Полозон, Шумський та Елланський не входили до складу ревкомів, боячись зіпсувати свою червону кар'єру, яку вони таки надіялися вислужити з Москви. Якби ревкомам вдалося організувати поважну силу, то лідери боротьбистів мали оголосити себе Соціалістичним Урядом Україии. Червоні росіяни знали про наміри боротьбистів, але не зачіпали їх, розуміючи, що дальше балачок справа не піде. Росіяни використовували, де було треба, марку боротьбистів як українців, а в той же час не давали їм організувати своєї сили.
Волох і новоутворений Ревком вирішили виправити зроблену помилку і, не чекаючи обеззброєння росіянами, вирушили шукати «нейтральної смуги». Перед виходом Волох виголосив декларацію перед своїм червоним військом. Він так окреслював найближчу мету; «Пролетимо всю Україну, об'єднаємо всі активні українські сили і розпочнемо будування своєї Самостійної Соціалістичної Радянської Республіки!»
Однак доля вже глузувала з Волоха. На перших же кроках широко розпочатої Волохом політики доля повернулася до нього задом. Зовнішня політика закінчилась знаменитою «коростенською інструкцією», а у внутрішній політиці він сам собі повісив на шию Ревком, який намагався перетворити «свідомих волохівців» у «свідомих боротьбистів». Правда, «гайдамакам» важко було прищепити ідеї всесвітньої соціалістичної революції, коли вони мали незакінчену українську національну революцію.
Червоні росіяни не гналися за Волохом і боротьбистами. Вони не хотіли нишити Волоха негайно. Навпаки, рух Волоха в повсганчі райони був корисним для росіян з багатьох причин. Вони надіялися, що Волохові вдасться зруйнувати повстанчий рух своїми націоналістично- соціалістичними лозунгами. Боротьбисти та Волох мали бути тим червоним містком, по котрому національні українські елементи мали перебратися до інтернаціонального (власне російського табору). Здібностей боротьбистів росіяни не перебільшували.
Волох пішов слідами нашої армії. По сліду армії легше було йти, бо на шляху не було ніяких перешкод. Опріч того, Волох і боротьбисти надіялися своєю агітацією перетягнути на свій бік хоч деякі частини армії. Вони вислали силу агітаторів, але більшість посланих звичайно з'являлася у штабах дивізій і просила прийняти їх до складу частин. Своїми оповіданнями про пригоди Волоха вони робили найкрашу агітацію проти радянської влади і Волоха. Останній у цей час був не від того, щоби й силою примусити визнати радянську владу, але він не мав тої сили.
Слід армії нелегко було знайти. Селяни, бачачи у Волоха червоний прапор, відмовлялися показувати йому, куди йшла наша армія. Ті, хто перебував у той час у Волоха, передають такі відповіді на запитання:
— Бог його зна… йшли якісь., військо йшло. Але чи воно комуністи, чи оникінці[16], чи петлюрівці, чи ваші таки бомбисти[17], — не знаємо, далебі, не знаємо. А пішли вони туди й туди, — і селянин показував рукою в різні боки.
Біля м. Липівця Волох таки збився зі сліду і пішов прямо на південь. Через м. Теплик пройшов Волох на Уманщину, де мало не попався вкупі зі своїм Червоним військом якимось недобиткам Добровольчої Армії. Нарешті він зупинився на південний захід від Умані.
В Умані як залога був розташований Шостий загін Запорозької дивізії. Волох розраховував на свою популярність серед запорожців і тому знову розпочав свої заходи, шоби добитись приєднання до себе хоч би якоїсь частини армії. 10 січня 1920 року до Умані прибула делегація з членом Ревкому С. Савицьким на чолі. Командир Шостого загону не повідомив своєчасно мене[18] про приїзд делегації. Він улаштував добру вечерю для делегатів, і всі розійшлися з умовою зібратися 11 січня для переговорів. А о 4 годині ранку 11 січня до Умані увійшов Волох і майже без бою обеззброїв і забрав до полону залогу. Козаків просто влучили до червоних частин, а старшин для форми судив революційний трибунал. Суд трибуналу позбавив усіх старшин рангу (у червоній армії і так рангів не було) і теж влив у частини.
10 січня і я одержав записку від Савицького такого змісту:
«Товариш Юрко! Революційний Комітет Правобережжя стоїть на платформі Самостійної Соціалістичної Радянської Української Республіки зі своєю національною Червоною Армією, фінансами і т. д. Зі Советською Росією можливий тільки союз для боротьби з ворогами обох республік. Армію ми творимо заочним порядком. Росіяни будуть змушені рахуватися з фактом Української Червоної Армії і припинять свою дотеперішню політику до України. Але для того треба домовитися про що-небудь нам з вами. Подумай, т. Юрко, і дай відповідь. Твій Савицький. 10 січня 1920 року».
Я дав Савицькому відповідь, у котрій пропонував йомузвернутися офіційно до армії з пропозицією про порозуміння. Наскок Волоха на Умань зробив неможливими зносини між нами і «радистами».
Тим часом до Умані з півночі наближалися червоні російські війська. Не знаючи про обеззброєння запорожців Волохом, бо 10 год. 30 хв. 11 січня я послав полковникові Литвиненкові наказ передачі командуванню червоних російських військ такої пропозиції: «Довести до відома командира бойової дільниці Христинівського району (большевицького) мою пропозицію такого змісту: зважаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совєтської
Республіки і Урядам Української Народної Республіки проводяться переговори про полагодження взаємовідносин між обома республіками мирним шляхом, до одержання директив від Головні Команди українських військ, я, Командуючий Київською групою військ, пропоную командуванню Червоної Армії припинити рух підлеглих їм військових частин в районах, захоплених українськими військами, а саме: на південь від залізниці Христинівка-Цвіткове, Христинівка-Вапнярка. Неприйняття командуванням Червоної Армії вищезазначеної пропозиції буде вважатися мною як відновлення збройної боротьби між республіками зі всіма наслідками. Командуючий Київською Групою військ УНР отаман Тютюнник. Т. в. о. начальника штабу Блошаневич».
Ця пропозиція не дійшла до червоних росіян, бо посланець, що віз її, не доїхав до Умані, як уже зустрів утікачів віл Волоха. Цю пропозицію я вислав згідно з вказівками штабу армії. Не можна думати, шоби пропозиція могла вплинути на хід подій. Посилалась вона виключно для заспокоєння тих елементів серед нашої армії, що надіялися до чогось договоритися з червоними росіянами.
13 січня 1920 року до Умані прибули частини Сорок четвертої російської дивізії. Зараз же між росіянами і боротьбистами почалися «нєдоразумєнія». Червоні росіяни зовсім ігнорували червоних боротьбистів. Потроху готувалися до ліквідації «нерегулярних банд», як вони між собою називали Волохівське червоне військо. Уже 14 січня голова Ревкому Правобережжя Немоловський скаржиться на невдячних росіян і містить у «Вістях Ревкому Уманщини» ч. 3. листа до редактора такого змісту: «т. Редакторе! У ч. І Вашого бюлетня помішена замітка «Накануне вступлєнія красних частей в Умань», зредагована вона таким чином, що нібито м. Умань зайняли нерегулярні частини війська, а від Христинівки надходять регулярні (красная армія).
Прохаю помістити в найближчому числі «Ізвестій» спростування цього і повідомлення, що Умань зайнята регулярними Українськими Червоними Військами, а не партизанами.