Тим часом Українська Галицька Армія опинилася між трьома силами. Формально і явно Українська Галицька Армія підлягала Денікінові; мала вона таємний договір від 24 грудня про злуку з нами; Ревком Української Галицької Армії уже підписав договір визнання Радянської влади і підпорядкування армії російському командуванню.
Становище її було тяжке. Не маючи політичного проводу, не знаючи, з яким цинізмом росіяни відкидають усякі договори, якщо ті договори перестають бути корисними Росії, Українська Галицька Армія потроху хилиться і нарешті йде за найбільш рухливими одиницями. Вона не могла самостійно зважитися на той крок, який уже зробила Наддніпрянська Армія — воювати, не маючи ні бази, ні зв'язку з урядом. Її командири не мали потрібного досвіду для провадження партизанки; організація частин не відповідала такій формі боротьби, а головне, не було рішучості і твердості для того, щоби зрушити з місця!
11 січня 1920 року у Брацлаві відбулася нарада І. Мазепи з політичним референтом Української Галицької Армії Василем Чайківським, членом Галицької Національної Ради Шикериком і політичним референтом Наддніпрянської Армії Феденком. Нарада стояла перед фактом існування Ревкому Української Галицької Армії і його договорів. Формально наддніпрянці не погоджувалися на підняття червоного прапора Українською Галицькою Армією. Вони не вірили, що Українській Галицькій Армії вдасться зберегти свою боєздатність у спілці з червоними. Галичани, навпаки, головним аргументом за перехід на радянську платформу ставили бажання зберегти армію як бойову одиницю.
Фактично серед наддніпрянських політичних кіл не знайшлося чоловіка, котрий би рішуче засуджував крок Української Галицької Армії. Для характеристики загальної думки, яка була між політичними діячами Наддніпрянщини, може послужити лист політичного референта Наддніпрянської Армії п. Феденка від 15 січня з Умані до командуючого Київською дивізією. Повідомляючи про факт визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади, він говорить: «Не знаю я, чи відомо Вам про всі перипетії галицької трагедії, що називається «від Денікіна до большевиків». Факт той, що по напрямках, які брала наша армія, мені ясно, що про злуку армій наше командування не знало[22]. А така умова підписана була 24 грудня 1919 року, за якою Галицька Армія визнає один Уряд і одне командування на чолі з Генералом Омсляновичем-Павленком. Після цього акту треба було нашій армії рушити в район Вапнярки — Гайсина (у цих районах уже два тижні не було денікінців) і фактично закріпити з'єднання. Це не сталося. Галицька Армія, дожидаючи, почала роздумувати. Бо що ж ми можемо дати галичанам, окрім гарних слів? Ні грошей, ні Галичини. А большевики їм дають перше і обіцяють друге. 12 січня (а може, й пізніше) Галицька Армія оголосила себе частиною радянських армій з певного роду автономією».
Обговорюючи стан Наддніпрянської Армії, у тому ж листі він додає: «Коли стан нашого війська, стратегічне положення не дають змоги провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, який те військо може врятувати як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбистам організувати окрему Українську Армію».
І. Мазепа не радить мати діло з боротьбистами. У листі до Командуючого армією від 23 січня 1920 року він наводить багато фактів, які, на його думку, вказують на «недовговічність сучасного большевизму на Україні», і вважає потрібним, щоби армія твердо стояла на позиції Української Самостійної Республіки, бо недостойно і дуже шкідливо для цілої української справи, щоби ідейні борці міняли свій прапор у той час, як ціла сума обставин за нами. Цей лист одержано в армії тільки 18 лютого 1920 року. У той час армія не думала міняти прапора. І. Мазепа не цілком правильно судив про «недовговічність сучасного большевизму» і безперечно помилявся щодо «цілої суми обставин», однак головне, що хоч з інших причин, ніж армія, він доходив до одного з армією рішення: «твердо стояти на позиції» і «не міняти прапора».
Ці Мазепа і Феденко — обидва члени одної соціал-демократичної партії, обидва урядові особи, але думки про момент і тактику висловлювали різні, бо говорили вони, як патріоти і державники, що в хаосі боротьби і революційної бурі над усе ставили збереження хребта Української Державності, який вони бачили в армії та повстанчих організаціях, що працювали в зв'язку з ними.
У самій Наддніпрянській Армії факт «галицької трагедії прийнято до відома». Для нас було ясним, що Україська Галицька Армія пливе за течією, не маючи рішучості повернути процесс. Поведеться їй — без великих жертв і труда допливе до берега, не поведеться — десь вдариться об скелю, і від неї залишаться самі спомини. Нам доведеться числити лише на власні сили.
Обидві українські армії своїм бажанням вважали боротися за ідею Соборної Української Держави. Обидві армії мали одну конкретну ціль: до виясненя політичної ситуації, принаймні, до весни 1920 року, зберегти себе як організовану бойову силу для того, щоби стати основою Української Держави. Обидві армії в серці пестили думку про час, коли договір 24 грудня 1929 року не буде таємним, коли з ним не треба буде ховатися перед ворогом. Та доля була проти нас. Будучи думкою вкупі, армії пішли різними шляхами, та все мріяли про момент фактичної злуки.
Свої рішення обидві армії приймали самостійно, бо урядові центри були далеко і коли й подавали деякі поради, то звичайно із великим запізненням. Тому в арміях не піднімались питання про «зраду» чи «авантуру» в зв'язку з тим чи іншим кроком своєї бойової сестри. Військові були більше об'єктивними військових, ніж політики щодо політиків.
Під час наради в Брацлаві 11 січня 1920 року Начальна Команда Української Галицької Армії мала два накази: один від Денікіна, а другий від червоних росіян. Вони не знали, котрий з них виконувати, бо один вимагав руху на південь, а другий — на північ. Якби командування Наддніпрянською Армією дало третій наказ, на що було право за договором 24 грудня 1919 року, то дуже можливо, що третій наказ був би виконаний. Одержавши рішучий наказ від нас, галичани напевне не зважилися б його не виконати, бо деякі частини Української Галицької Армії довгий час не хотіли червоніти, а з четвертою бригадою у червоних росіян навіть дійшло до бійки. Не одержавши наказу від нас, галичани рішення прийняли самостійно, з котрим ми мусили погодитися.
Українська Галицька Армія «почервоніла» і залишилася на своїх старих місцях, вичікуючи, поки хворі на тиф стрільці та старшини повернуться до бойових частин. Усі сили вона напружує, щоби зберегтися до весни. Тоді була надія провести в життя договір від 24 грудня 1919 року. Ходило про те, щоби до того часу не піддаватися розкладовій роботі росіян і вдержати від деморалізації національно свідому і дисципліновану стрілецьку масу.
А росіяни працювали. Працювали вони над знищенням української збройної сили. Цілком зрозуміло, що московська Че-Ка найперше взялася усувати «буржуазних слуг», дотеперішніх провідників. На місце Тариавського та Микитки прислали Порайка. Роль Петрушевича взявся виконувати Зотоиський. Поведена широка агітація проти Петрушевича і Петлюри, одночасно поставлено викликати ненависть стрілецької маси проти старшин. Усе робилося з великим спрнтом так, що треба було мати великий хист, щоби вгадати ціль праці «політработніков».
Очевидно, усе робилося во ім'я боротьби проти польської шляхти, з котрою червона Москва намагалася почати переговори про розподіл України. Робилося під кличем організації Самостійної Української Соціалістичної Радянської Республіки. Такі першорядні агенти Москви, як Затонський, Порайко та «отвєтствєнниє работнікі», вміли заховувати справжні наміри своїх червоних шефів і московського Совнаркому. Вони одне говорили, а друге робили. Однак були дурники між червоними росіянами. Якийсь провінціальний Ленін в газеті «Вісті Черкаського повітового військового революційного комітету», ч. 10 від 24 січня 1920 року радіє вслух і вихваляється успіхами «совєтской власті». У статті «Накануне революції» він пише: «Благодаря падпольной роботе удалось разложить галіційскіє часті. Кагда начальнік галічаи оддал пріказ, то нєкоторие полкі воссталі і затєм с жандармерісй прібнлі в Вінніцу. Сейчас продолжаєцца переход сєчєвіков[23] на нашу сторону, Лозунгі большевіков находят живой отклік в Галіційской Армії». Не витримав, бідний, шоби не похвалитися. Те, що «отвєтствєниє работнікі» подавали в таємних рапортах, він розголосив загалові.
22
Командування Наддніпрянською Армією довідалося про договір від 24 грудня 1919 року тільки 14 січня 1920року.