Через вісім днів, 23 січня 1920 року пише до Командуючого Наддніпрянською армією І. Мазепа. За цей час він помітив «багато даних на те, що, не чекаючи весни, нам доведеться переходити знову на становище регулярної армії і розпочинати організовані операції з певних пунктів». Він радить «у той час, як ціла сума обставин за нами, твердо стояти на позиції… і не міняти свого прапора». Він переконаний у «недовговічності сучасного большевизму на Україні»… Тому він висловлює бажання, що «необхідно бити добровольців, гнати їх у море»…
Лист І. Мазепи одержано в армії на місяць пізніше від листа Феденка. Великий оптимізм І. Мазепи був винятком серед загальних настроїв. Думки автора були неправильні, бо якраз тоді були дані, що «сучасний большевизм на Україні» буде більш довговічним, ніж попередній. Цього разу Червона Армія йшла на Україну як цілком організована сила з метою завоювання і встановлення найсуворішого окупаційного режиму. Червоні росіяни в дечім навчилися з попередніх досвідів. Зараз вони не надіялись на прихильність і допомогу українського населення, а зазначена помилкова надія не раз уже заводила росіян і почасти була причиною їх поразок. Поза своїм знаменитим наказом до Червоної Армії, щоби вона поводилася на Україні, як у гостях, Троцький у таємній директиві про військову політику на Україні категорично вимагає обеззброєння українського населення. Він говорить: «Поголовноє разоруженіє наеєлєнія являєтея в настоящіх условіях єдінствєнним средством положіть конец вооружєнію кулацкіх банд». Тому в армії не поділяли оптимізму 1. Мазепи.
Зате думку Феденка за малим винятком поділяла армія цілком: «якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще». І далі Феденко припускає вихід: «допомогти боротьбистам організувати окрему українську армію», у той же час гадає: «очевидно, що большевики його (Волоха) постараються роззброїти». Для армії було очевидно, що не тільки постараються роззброїти Волоха, а що таки роззброять. 1 роззброять всяку українську військову частину, котра піймається на гачок, і, вважаючи росіян за союзників, не буде охоронятися від них, як на фронті.
Армія вирішила: якщо доведеться загинути, то загинути під українським національним прапором. Бо ні один «Вельзевул» не давав гарантії від знищення. Спілка ж з росіянами знищила би, опріч усього, ту легенду і традицію, що були утворені довгою і нерівною боротьбою армії проти Росії.
У цей час червоні росіяни були вже дужчими від білих. Добровольча армія, армія реакції, незважаючи на допомогу антантських лікарів, умирала. Тепер добивати її не було рації, це тільки зміцнювало би червоних росіян. А нам було потрібно, щоби червоні тепер якомога більше сил витрачали на боротьбу з Добровольчою Армією. Чим більше би знищили себе ті дві сили, тим швидше ми могли надіятись на остаточну перемогу.
21 січня 1920 року в с. Гусівці на Єлисаветщині відбулася нарада командуючих дивізіями, на котрій вирішено припинити боротьбу проти білих і розпочати боротьбу проти червоних росіян. Головною підставою для цього рішення було наше переконання, що Добровольча Армій більше не здатна ні на яку серйозну акцію ні проти нас, ні проти червоних. То була розтоптана гадина, що сичала ше й вертіла хвостом, але не мала сили посунутись уперед, щоб укусити ворога.
Роком пізніше з думкою наради і с. Гусівці погодилися політики великої Антанти. Дійшли вони одної з нами думки; віддавши Денікінові, Колчакові, Юденичу та Врангелю стільки військових та інших матеріалів, що їх при раціональному вжитку стало би перевернути догори коренем не одну червону Москву
Власне, про наше рішення розпочати боротьбу проти червоних росіян ніхто не знайде документів, бо перебіг нарад і рішення, прийняті на них, не записувалися у протоколах. Одинокими документами в цій справі є накази по армії, де рішення нарад часом вписували вписували як підставу до наказу. Для більшої таємності, що вимагалося загальною політичною і стратегічною ситуацією, у наказі армії ч. 21 від 21 січня 1920 року (с. Гусівка) тільки сказано: «Згідно з загальною обстановкою, після наради, на якій були присутні комдиви Київської, Третьої, начальники загонів Запорізької дивізій, було вирішено дивізіям по самостійних маршрутах зосередитися в районах Канева, Черкас, Чигирина, де мусять увійти в оперативний зв'язок. Волинській дивізії, командуючий якої не був присутнім на нараді, через велику відстань пропонуеться ввійти в оперативний зв'язок або з Київською, або із Запорізькою дивізією, або йги по самостійному маршруту, повідомивши в такому разі штаб армії.
Район Каиева, Черкас та Чигирина в той час уже був зайнятий Червоною Армією. Зрозуміло, що не для гри в піжмурки виходила армія в ці райони. Це зрозуміли всі, хто був тоді при Українській Армії. Перед нами стелилася дорога, вкрита затруєними колючками. Ми плили проти течії, бо червоні росіяни в той час перемагали білих. І ніхто не був певним, що, витративши всі запаси і джерела енергії, наш корабель не гримне десь так, що тільки тріски від нього попливуть за течією. Запаси наші не були великі.
Зате джерела енергії були необмежені. Ті джерела заховувалися в наших революційних масах. З них ми поповнювали наші запаси.
Армія розділилася і різними напрямками пішла в зазначений район, щоб там знову з'єднатися. Південній Групі (Запоріжці, Третя дивізія і штаб армії) ще довелося, прориваючись, мати бій з Добровольчою Армією. Північна група (Волинська та Київська дивізії) зразу ж розпочала боротьбу проти червоних росіян.
Вихід Північної групи на Київщину підняв настрої населення. Тут відновлено роботу повстанчих організацій. Наш вихід вони вважали за початок повстання проти червоних росіян. Треба було певних зусиль, щоби здержати від небезпечних сепаратних виступів.
Червоні росіяни розпочали шалену агітацію, до якої вони були такими митцями. Вони уперто мовчали про наш вихід на зади Червоної Армії. Від населення приховувалося, що Червона Армія ставиться вороже до Української Армії. 23 січня 1920 року частини Російської Армії, що стояли в районі с. Ступичного на Звенигородшині, одержали наказ: «двінуцца на юг в общєм налравлєніі на Голованєвск — Ольвіополь для ліквідації банд Тютюнніка. Нєобходімо скривать от насєлєнія цель нашего двіженія, в протівном случає нам угрожаєт восстаніє в тилу. Насєлєніє сімпатізіруєт бандам…»
У районі м. Мошни червоним росіянам вдалося спровокувати Мошенську повстанчу організацію, котра, вважаючи нас за недобитки армії російських чорносотенців, розпочала наступ на Київську дивізію вночі з 3 на 4 лютого 1920 року, однак, дізнавшись, що стоять «свої війська», розійшлася додому. Про цей випадок в наказі Київської дивізії ч. 26 від 6 лютого (с. Шелепуха) зазначено: «В ніч з 3 на 4 лютого комуністичними агітаторами спровоковано населення м. Мошни до виступу проти наших військ. Мошняни кількістю до 200 озброєних і близько 400 неозброєних і наступали на частини дивізії, але, дійшовши до с. Березняки, розійшлися. За участь у цьому наступі обіцяно учасникам по 1/2 пуда цукру з городищенського заводу».