Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав; умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.
Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців… Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку І платили інтересами цілої нації… Росіяни великі митці обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок…»
Якшо цю розлогу цитату-матрипю накласти на сьогодення, то можна переконатися, що велемудрий Екклезіаст таки мав рацію: «Що було — те й буде». А надто для України, чиї політики не хочуть знати свого минулого...
Олег РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук
РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ
Перший Сімферопольский полк ім. гетьмана Петра Дорошенка
Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я об'їхав околиці Сімферополя. Не доїжджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули:
— Пане поручнику! Царя вже нема… революція скрізь…
Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличчях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности. Трохи дивно було. Ще кілька днів тому оці самі «дядьки в шинелях» намагалися говорити тільки по російськи, звали мене «ваше благородіє», щовечора виспівували «Боже царя храні», а тепер і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як «царя вже нема».
По місту були вже розліплені різні відозви, заклики, оголошення і т. іи. — продукти творчості першого періоду революції. Чільне місце займав «Пріказ № 1» петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делегатів од солдатів. Начальника залоги, він же командуючий охороною морського побережжя, ґен. Радовського (поляка), постановою зібрання усунули з посади, а на його місце вибрали капітана Зам'ятіна. Місце ад'ютанта при революційному начальникові залоги довелося обійняти мені. Тоді аж переведено перші вибори до «ґарнізоннаго Совєта» (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців. Присутніх було не більше двохсот, майже виключно інтелігенція, більшість військових. По кількох промовах-докладах зібрання ухвалило утворити Симферопольську Українську Громаду і тут же вибрало раду громади на чолі з п. Клименком (гімназійний учитель). Я теж попав у члени ради. Всі присутні записалися членами громади. Тоді ж постановлено, поміж іншими справами, розпочати освідомлюючу роботу серед українців, що перебували у війську. Практичне переведення всіх тих справ доручено раді громади. «Освідомлювання» не було легким завданням. Як відокремиш «наших» від «чужинців»? Як поведеш працю, щоби на перших же кроках не стрінути ворожого опору з боку росіян? А головне, з чого власне розпочати роботу? І в якому напрямку проводити її? Всі ці питання ми мусили вирішати самотужки та ще до того й негайно, бо життя не чекало. Обміркувавши справу «освідомлювання» з принципового боку, рада громади доручила роботу серед війська п. Мацькові і мені. Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової («общерусской») ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та агітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кожній секції зокрема.
Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі «інородци». Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо «всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє», — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: «інородци» визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: «3 гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командирам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої- то гімназії всіх солдатів-«уроженців» губерній: Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської та Харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених губерній. Можуть бути присутні й «уроженці» інших суміжних зі зазначеними губерній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Ад'ютант пор. Ю. Тютюнник.
Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:
— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!
Піднеслося не більше трохсот рук.
— Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
— Хохли! Піднесіть руки!
Знов піднесла руки добра третина.
— Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.
Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і з'ясував, що всім присутнім прочитають кілька лекцій на різні політичні теми. Читати лекції будуть на рідній мові «оттакій, як я тепер говорю». На се, щоби ухвалити програму лекцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори проведено тут же на площі. Потім говорило багато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цивільні, члени Української Громади). Всі промовляли по-українському. Промови інтелігентів на «мужицькій» мові зробили надзвичайне вражіння на присутніх. Ніби не дихаючи, слухали «дядьки в шинелях», а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані «слава» та «гура» неслися вулицями Сімферополя. Промовці з'ясували, що «малороси» і «хохли» — це назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не «Малоросією», але Україною і так має знову називатися. Одному з промовців набігла думка показати синьо- жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння з'єднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.
Розійшлися в темряві ночі.
Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клубу імені гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси «фантазьорів», як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лекції по уложеній програмі. По своїй ідеї всі лекції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лектор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед аудиторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.
Не раз підводиться було й який-небудь бородатий козак, а часом і старшина[1], щоб зробити запитання лекторові:
1
Постановою комітету клубу назви «офіцер» і «солдат» були замінені на «старшина», «козак».