Червоний Російський Уряд використовував для своїх національних цілей жидів повною мірою. Ні один уряд не взяв до себе на службу стільки жидів, як то зробив московський Совнарком. Можна було завчасно передбачити, коди росіяни, мов пілати, умиють руки і скажуть пригнобленим націям: «в усьому винен жид».
У жидів не було збройної сили, котра б стала в обороні своєї. Зате велика кількість жидівської молоді служила в червоних росіян і, виконуючи обов'язки катів, творила ворожнечу до себе в широких масах населення. Жидівська нація була зброєю у руках росіян на Украяні.
Жиди намагалися оборонити себе криком. Не одну сотню сіл на Україні повернули росіяни в руїни. Населення тих сіл пішло в повстанці та армію, коли не загинули відразу віл куль ворогів. Те населення належало лише до української нації. Воно зі зброєю в руках стало в обороні своїх інтересів. Зовсім інакше виглядала справа з жидами. Зі знищених містечок і міст вони розбіглися хто куди. Мандруючи через ще не знишені містечка, вони розносили жах, який несла революційна війна всьому населенню, а не тільки жидам. Однак вони говорили про своє нещастя. І коли питали, хто вчинив погром, то вони не знали, що відповідати. Тільки згодом, вичитавши в російській пресі, що у всьому винні українці, жиди теж складали вину на українців. Провокаційним шляхом ширився між жидівським населенням невиправданий жах перед украінським військом. Доходило до того, що старшим командуючим доводилося розшукувати жидівського рабина, щоби передати йому про дійсне ставлення війська до населення.
6 березня 1920 року мені довелося говорити перед цілою жидівською громадою м. Голованівська.
Тільки через декілька годин після розташування частин на вулицях з'явилося жидівське населення. Таке недовір'я і жах, що базувались тільки на провокаційних чутках, шкодили і жидам, і нам. Бо годі було своєчасно перекувати комі, полагодити збрую, пошити одежу тощо, найнявши містечкових майстрів, коли всі жиди тільки через певний час на світ з'являлися після приходу війська.
Наслідком жидівського жаху під час походу трапився такий прикрий випадок. У час пожежі в місті Балті 23 березня спочатку все жидівське населення не брало участі в рятуванні свого майна, вважаючи, що місто навмисне підпалене нашим військом. Тільки енергійні заходи нашого коменданта міста п. Добротворського і військових частин біля локалізації пожежі і врятування та охорони майна мешканців переконали жидів у їхній трагічній помилці.
При певній витривалості і краще налагодженій інформації з боку жидівського населення армія чимало б могла зробити в обороні від анархічних елементів. Однак жиди не спромоглися ні на що більше, опріч крику. Вони переказували інформацію про погроми за росіянами, бо своїх інформацій не мали. Доходило до то- и що переляканий жид ділив одну особу надвоє і, називаючи її одним ім'ям, хвалив, а називаючи другим, лаяв.
Загалом у жидів не було хисту до належної організації своєї самооборони. На місцях вони покірно клали голови під обухом анархії, а тікаючи, лаяли того, кого не треба було лаяти, і хвалили якраз того, хто не був вартий похвали.
Розділ VII
На роботу Григор'єва, Зеленого, Ангела, Соколовського та інших повстанчих ватажків ніхто не звернув належної уваги, опріч червоних росіян. Тільки останні звернули увагу і правильно оцінили силу народного руху. Червона Москва вміло використовувала повстанців проти своїх ворогів і безоглядно боролася з ними у себе на тилах.
Російська реакційна преса протрубила світові про перемоги білих армій над большевиками. Європа щиро повірила в силу і завзяття білих росіян. Та й важко було не повірити, не знаючи місцевих обставин. Здавалося, що факт руху білих армій на північ сам говорив про їхню непереможну силу.
Проте в непереможну силу білих вірили і наші фахові керівники війська. Ще на Жмеринській нараді зі схемами, мапами і числами в руках доводили силу Денікіна. Ніхто не звертав уваги на те, що рух білих на північ недалеко переступив за північну границю України. По звільненій повстанцями території України не було важко марширувати на північ. Та коли «Озброєні сили Південної Росії» дійшли до південного кордону Росії, то відразу ж затрималися і згодом почали котитися назад. Денікін ніяк не міг перетворити Україну в Південну Росію. Було то завдання не під силу. Дійсній південній Росії ліпше подобався режим Леніна та Кронштейна, ніж лад, який обіцяв Денікін. Останній вважав, що повстанці б'ють червоних росіян як своїх класових ворогів, і тому не гадава, що і йому доведеться загинути під ударами наших же повстанців, котрі боролися проти Росії, представником якої був Денікін. Потім вже, здається, переконався у своїй помилці, але трохи запізно.
Наш державний центр теж не розумів, що повстанчий рух є позитивним фактором великої ваги в боротьбі проти окупантів. За весь час уряд зробив ні одної спроби допомогти котрому-небудь з повстанчих керівників об'єднати керування цілим рухом в одних руках. При великій популярності серед населення повстанчих ватажків, при певній допомозі фаховими силами для технічної роботи повстанчий рух міг би виявити багато більшу силу, ніж виявив. Замість допомоги державний центр фактично вносив деморалізацію в ряди повстанців.
Уряд весь час видумував свої повстанчі центри і доручав їм керувати рухом. Так, у половині липня 1919 року Головнокомандуючим повстанців був призначений зовсім не відомий населенню Малолітко (він же «Сатана»). Малолітко зник з обрію, нічим не виявивши свого «головнокомандування», опріч одного наказу Київській Групі, що входила до складу армії і тому не могла виконувати наказів Малолітка. До повстанців він не поїхав, бо там його ніхто не знав. Пізніше, у вересні Головним отаманом повстанців призначено Волоха. Останній до свого призначення ніколи не відігравав ролі в повстанцях. Не виявив себе нічим Волох і після призначення. Мабуть, він небагато розумівся на повстаннях, тому навіть під час свого повстання в Любарі проти тих, хто призначив його, недотепно зорганізував переворот. Воно і не дивно, бо то був перший повстанчий виступ Головного отамана повстанців. Волох користувався, мабуть, немалим авторитетом і в Петлюри, бо на відозвах містив свій підпис поряд з підписом Головного отамана військ. Прочитавши таку відозву з двома підписами «головних отаманів», нелегко було для звичайного громадянина зрозуміти, котрий з двох отаманів головніший. Ця неясність таки довела до того, що Волох у Любарі оголосив себе верховною владою. Волох знаходився при уряді, нікуди не від'їжджаючи, як і належить Головному отаманові. Відозви ним підписані, не попадали до повстанців, а якби і дістались туди, то навряд чи мали би вплив.
Одночасно з Волохом і Малолітком у Кам'янці існував Всеукраїнський Повстанчий Комітет на чолі з соціал-революціонером Петренком. Цей комітет одержував з державної скарбниці гроші на свою роботу. Мені не відомо, як ділилися функції між Петлюрою, Волохом, Малолітком і Повстанчим Комітетом Петренка. Не довелося стрінути ні одної особи, яка, маючи доручення і директиви одного з тих центрів, працювала би за ними серед повстанців.
Можна припустити, що не в інтересах урядового центру було підпирати і без того популярних повстанчих керівників. Навпаки, потрібно було дезорганізувати і деморалізувати повстанців, що й робилося призначенням таких осіб, як Малолітко, Волох, Петренко та інші.
Не маючи центру, повстанні організації виникали і провадили працю за власною ініціативою. Тому в політичній тактиці повстанців часом помічалися певні розбіжності. Зате всі повстанці твердо стояли на принципах суверенності української нації і боронили її зброєю від росіян білих і червоних.