Командуючи цілою групою (п'ятою і дванадцятою дивізіями), що складалася виключно з повстанців, я раз у раз мав досить рапортів від своїх підлеглих з проханням висилати їх у тили ворогів для повстанчої роботи. Ще під час боїв з Добровольчою Армією на р. Бугові в жовтні і 919 року до мене зголосився четяр Мелешко з гуртком старшин та козаків, бажаючих перекинутись у тил ворогів. Сам четар Мелешко і його старшини походили з Єлисаветщини, де вже перед тим працювали в повстанцях. Туди вони й мандрували, обминаючи більші загони росіян і винищуючи дрібні загони та адміністрацію.
У районі Вапнярки, коли стало ясно, що армія продовжуватиме відступ на захід, пішли на Київщину сотник Бондаренко та хорунжий Кузьменко- Титаренко. Оба вони походили зі Звенигородщини. Вони помандрували в рідні околиці, захопивши зі собою по десятку старшин та козаків. Бондаренко розпочав працю на Звонигородщині, а Кузьменко-Титаренко відійшов на Тарашанщину.
Усі, хто йшов у тил росіян, одержували наказ у найкоротший термін підняти повстання в своїх районах, зв'язуючись із сусідами і намовляючи їх до того ж. Почалися повстання. Заклекотіла Єлисаветградщиа, маючи центр у м. Глодосах; піднялися повстання на Звенигородщині, Таращанщині, заворушився славетний Холодний Яр[28], перекинулись повстання на Лівобережжя.
Зухвала Добровольча Армія захиталася і стяла котитися назад. Величезні військові запаси розкинено по шляхах. Певно, що політики, котрі здавали ті запаси Денікінові, не чекали такого фіналу свого підлрисмства, бо зброю і взагалі військові матеріали мав Денікін добірні. Не знаючи сили иовстанчою руху, годі уявити, ак сталося, що панічно тікаюча до Москви Червона Армій виринула в ролі переможця. Було легко Добровольчій Армії посуватися вперед по території України, але куди легше довелося тікати назад, бо все тяжке розкинено, і воно попадало частиною до повстанців, а частиною до червоних росіян.
Блискавична втеча Добровольчої Армії після нашого прориву, Любара поставила повстанці організації перед фактом посунення на Україну Червоної Російської Армії. Цього разу червона Москва йшла на Україну, як то зветься, «з одвертою душею». Червона Армія одержала наказ Троцького, що вона йде «в гості» на Самостійну Україну допомагати українцям у боротьбі проти Денікіна. Тут же тобі сформувався «український уряд», куди входили Петровський, Мануїльський та Затонський. Цей «уряд», переповнений бажанням виконати завдання московського центру, навіть визнавав заслуги повстанців. У своєму «Маніфесті» він пише: «Ні на одну хвилину робітники та селяни України не мирилися добровільно з насильниками. Страйками і повстаннями боролись вони проти них». Цим «уряд» признавався, що червоні росіяни теж були насильниками, бо у свій час тікали від повстанців.
Самостійність України декларували росіяни, де тільки було можна, і при кожній нагоді підкреслювали на папері. Нашого державного центру не було на Україні, і повстанці, не маючи директив, пробують самостійно орієнтуватись у ситуації і зайняти відповідні позиції проти нової навали. А ситуація дійсно була така складна, що не один з фахових політиків скрутив би собі в'язи, виплутуючись із неї. Тому не дивно, що була певна різниця в тактиці різних повстанчих організацій.
Були організації, що відразу розпочали озброєну боротьбу проти червоних росіян. Особливо різко проти червоної Москви поставилася Чернігівщина, де працював Ангел.
Таких, що вірили в щирість росіян, не було. Зате переважна більшість повстанців йшла на компроміс, погоджуючись додати до назви Української Республіки титул «радянської» при певних гарантіях суверенності України у вигляді… Української Армії. На платформі організації своєї національної озброєної сили погоджувалися й об'єднувалися всі повстанці. На такій позиції стали всі повстанчі організації Звенигородщини, де сотникові Бондаренкові вдалося притягти до загальної організації відомого повстанця Туза, що принципово стояв за «українську радянську владу». Уся Київщина поділяла позицію Звенигородщини та Тарашаншини. Ці організації мали вплив на політичну тактику повстанців і Правобережжя, і Лівобережжя. Зі всіх кінців тяглися сюди невидимі нитки зв'язку.
На жаль, багато зібраних документів, що стосуються діяльності повстанців у цей період, не можу тепер використати. Вони переховуються і в свій час кинуть ясний промінь на рух, який навіть деякі з наших кабінетних політиків вважали і вважають анархічним. З документів можна довідатися, як прагнули повстанні міцного керування і, не маючи його, самотужки намагалися надати сталість форм своїй організації, як намагалися вони витворити і вибороти певні норми права, що відповідали б інтересам української нації.
Типовим документом для характеристики політики повстанців можуть бути постанови з'їзду делегатів від партизанів (повстанців) Деренковецького району, що охоплював частину Канівщинн і частину Черкащини. Для повноти картини подаю копію з цілого протоколу з'їзду без скорочення, опустивши тільки поіменний реєстр учасників.
«Протокол. 1920 року. Січня 7 дня. На зібрання прибули делегати від військових повстанчих частин: с. Деренковця, с. Черепина, с. Ольховчика, с. Миропілля, с. Корнилівки, с. Нетеребки, с. Бровах, с. Сахнівки, с. Набутіва. Зібрання відкрито п. Грозним о 1 годині дня. У президію вибрані одноголосно: Головою зібрання— п. Певний, товаришем голови — п. Сагайдак, писарем — п. Квітка. Зібранням були поставлені на порядок дня такі питання: 1. Доповідь делегатів з місць. 2. Про ставлення партизанів до Радянської влади. 3. Біжучі справи. 4. Національні справи. 5. Про зносини всіх повстанчих загонів з Головним Штабом. 6. Про федерацію. 7. Про цукор. 8. Про затвердження районного штабу.
Після проголошення зібранню порядку дня був прочитаний протокол з'їзду представників од волостей Мошно-Городиського району ч. З, який ухвалили взяти до відома.
Резолюція зібрання делегатів.
1. Вислухавши доповідь Отамана Сокола про упорядкування в с. Деренковці загону повстанців, вияснивши мету повстання, зібрання висловлює подяку Отаманові Соколові і всім тим повстанцям, котрі, не шкодуючи свого життя, встали на захист своїх сіл району від ворогів українського народу.
2. Стоячи на сторожі інтересів трудового народу, зібрання (з'їзд) партизанів-делегатів Деренковецького району (Деренковецька, Завалівська і Корнилівська волості) всіма засобами буде підтримувати Радянську владу як захисницю інтересів трудового народу. Остільки оскільки Радянська влада буде іти в контакті з нами, і разом з цим вимагаємо від Радянської влади задовольнити такі бажання: а) уся влада в губернії, повіті і волості повинна належати нам, робочому, селянському людові; і б) усякі відповідальні посади в державних установах повинні займатись нашими людьми — українцями.
3. а) Настійно вимагаємо, щоб військові частини в повіті творилися з наших людей, і разом з цим вважаємо потрібним утворити в поіті та інших місцях окремі частини, які стояли би на сторожі інтересів робочих селян; б) маючи на увазі те, що наш народ завдяки царському урядові стоїть на низькому рівні просвіти і культтури, не розуміє слово «комуна» і засобів користування нею, зібрання відхиляє питання «примусового способу комуни» для нашого трудового народу; в) проти бандитів, монархістів та інших ворогів народної волі боротися безоглядно всіма силами, позаяк вони шкодять взяти владу до своїх рук трудовому люду; г) як виявилось, із недавнього минулого часу Радянська влада допускає займати в державних установах відповідальні місця жидам, які, взявши до рук владу, викликали суперечки селян з жидами, застерігаємо, щоби надалі всякі відповідальні посади в державних установах займались нашими людьми — українцями, а якщо десь займають жиди, то щоби вони негайно були відсунуті від посад. Вимагаємо, щоб наше військо стояло на нашій території та не посилалось уперед кудись, а якщо буде треба, то після рішення нашої влади.
4. Позаяк нація є скарбниця людського генія і поступу, то, щоб визволитись нашому народові з-під неволі національної, економічної та політичної, тільки національною стежкою повинні йти ми до свого визволення, а тому вимагаємо: а) щоб усі громадяни, якої би вони віри не держалися, до якого народу не належали би, повинні бути рівні перед законом і перед владою вищою і нижчою; б) щоб місцеве самоурядування було проведено так, що округи, на яких поспіль живуть люди одної національності, матимуть право заводити самоурядування, яке відповідатиме їхнім національним потребам; в) щоби в державних установах строго дотримувалися порядку пропорціонального представництва; г) щоб адміністрація всіх установ силою спеціального закону признавала права всіх національностей і їхню рідну мову; д) щоб до всіх установ виборчий закон на Україні був уложений на щиро демократичних началах, тобто на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування.
28
Холодний Яр — місцевість на березі р. Тясмина недалеко від м. Жаботина. Місцевість порізана глибокими та крутими балками і поросла лісом. Тут був повстанчий центр Чигиринщини та Черкащини.