3 Паньківським їде ціла делегація. Кирилівська громада постановила заснувати в своєму селі українську гімназію імені свого великого сина Тараса Шевченка. Має сяке-таке помешкання і тепер його ремонтує. Всі видатки утримання гімназії громада приймає на себе. Делегація їде до Центральної Ради просити, щоби вона затвердила гімназію і призначила директора і вчителів.
Біля справи з помешканням зав'язується діскусія.
Ще хтось тут же преться з прикладом:
— Он Козацька постановила в палаці у баронші1 університет відчинити.
При слові університет у декого помітно усмішку на губах. Дядько продовжує:
— І всім так можна. Де помешкання мале, добудувати, дещо переробити і є! Ге-ге, потроху та помалу влаштуємся. Швидше би тільки з тею охтономією кінчали. А то балакають, та й балакають. Кому не подобаються закони, які Центральна Рада видає, в шию його. Ще говорити з ними. наше військо їм покаже! — кінчає дядько погрозою по адресі тих, кому не до вподоби «охтомомія».
Його підтримує дід Шаповал зі Звенигородщини, що їде делегатом на з'їзд від Вільного Козацтва.
— Товариство! — гукає Шаповал таким голосом, що в цілому ваґоні затихає балачка. — Товариство! Наше військо покаже, але й вам байдаки нічого бить. Одному військові тяжко. Помагати треба.
— Ось! — піднімає він над головою руду шапку з довжезним шликом. — Вільне козацтво й собі не попустить. Ми по згоді хочемо. Ти, москалю, собі, ти, жиде, собі, ти, поляче, собі, а ми теж самі собі. А хто не схоче по згоді, то осьо! бачите?
Дід Шаповал знову хоче піднести руку до гори, але щось йому перешкоджає. Посмикавши рукою, він нарешті підносить руку. В руці якась кумедна стара шаблюка. Вона крива, майже як серп. Очі всіх звертаються з надією на шаблюку. Мабуть ту шаблюку переховували діди і прадіди і, передаючи нащадкам, говорили: — Ховайте, діти, колись знадобиться.
Через хвилину знов гомонять у різних кутках. Справдовуються, сердяться, погоджуються, і знову сердяться, щоби погодитись. Нація хоче жити і вже живе. Стихія клекоче, часом бушує, чекаючи, поки знайдеться людина, що покаже шлях до кращої будуччини. У всьому тому почувалося могутнє «я хочу жити і так буде!» В сьому одинокому аргументі життя зникали, як у сяйві сонця зникає світло лампи, всі міркування про «стратегію», «культуру», «історичні місії», тощо, якими оперували гнобителі, виправдуючи своє панування над десятками мільйонів пригнобленої нації.
У Києві ще спали, як ми приїхали. Висипавшись з потягу, делегати посунули вулицями на Володимирську до Педагогічного Музею. Там ще нікого не було. Гуртками розійшлися оглядати свою столицю. Я собі приєднався до тих, що йшли до Богдана та Софії.
Частенько траплялися будинки, де повівали червоні прапори. Де-не-де було видно і наш синьо-жовтий прапор. На Софійській площі зібралося до п'ятисот різного люду. Все те люди, що приїхали з провінції до Києва на з'їзд або в якій іншій справі. Приїхали вони нічними потягами і, не шукаючи до дня помешкань, зійшлися глянути на Богдана.
Я не перший раз бачив сю величаву постать. Та вона раз-враз робила на мене вражіння чогось пориваючого, наказуючого.
— Оце, братику мій, так гетьман! — висловлював уголос своє захоплення делегат на з'їзд, в поганенькій рудій сорочці з наплечниками і в кашкеті зі солдатськой кокардою.
— А що, якби він зараз та просто на наш з'їзд? Га? Ото штука була би.
— Штука? — кажете, добродію. — Булавою понад з'їздом махнув би і зараз же Україна вільною була б. Хіба не читали про нього? То ж сила. Подивіться лишень в очі йому.
Сотня живих людей заглядала в очі нерухомому велетневі.
Біля десятої години рано я знову в будинку педагогічного музею. Кілька осіб провіряють делегатські мандати і видають білети на засідання з'їзду. Вся процедура відбувається в першому ж коридорі внизу. Тільки невеличку частину будинку займає Центральна Рада. Решта будинку в руках пануючої «революціонной демократії», що навіть якусь військову частину розмістила в роскішних помешканнях музею, щоби «нє дать развєрнуться» українцям.
Проте український рух, не маючи навіть порядного помешкання для свого центра у своїй же столиці, розвивається на вільному повітрі. Повітря революції куди краще впливало на розвиток національного руху, аніж штучне повітря помешкань. Виплекана соками місцевого населення паразитна культура чужинців мусіла ховатися в оранжереях, не зносячи вітрів революції.
Над вечір того ж таки дня (4 червня ст. ст.) перше побачення представників демосу з своїми провідниками. Всі делегати зібралися в будинку Троїцького Народного Дому і біля нього, бо в помешканню не всі вміщаються. 3 технічних причин відкриття з'їзду відкладається до завтра — треба більшого помешкання. З'їхалося біля 2.500 делегатів, як представники півторамільйонної озброєної маси українців, що розкидані по різних частинах на фронті і в запіллі. Послали своїх представників на з'їзд виключно ті, що не зважаючи на всі перешкоди, вспіли зорганізуватися і хоч сяк-так сформулювати свої вимоги.
На сцені з'являється товариш голови Центральної Ради, він же голова Українського Військового Генерального Комітету Володимир Винниченко.
На хвилину все стихає. Потім, немов раптовий вихор, зривається буря оплесків і крики з тисяч грудей:
— Слава!! Слава Винниченкові!!.
Так хвилин п'ять. Знову стихає. Винниченко оголошує, що відкриття з'їзду відбудеться завтра у великому міському театрі, а сьогодні можна скористатися з нагоди і влаштувати віче. Загальна згода. На вічу бажаючі мають оповідати про те, як стрінули на місцях наказ Керенського про заборону з'їзду. Знову всі згоджуються.
Відчиняє віче Винниченко промовою, в якій з'ясовує погляд Центральної Ради і Військового Генерального Комітету на заборону. Факт заборони вважає невідповідаючим офіціальним заявам і деклараціям про свободу зборів, проголошеним і петербурзьким урядом і радами депутатів. По промові — оплески. Потім розлягаються вигуки:
— Міхновського! Пана Міхновського! Нехай він скаже свій погляд.
Але Міхновський не говорить. Більшість Генерального Комітету і
Центральна Рада доручили диригентську паличку Винниченкові, що був якраз найбільшим ідеологічним ворогом Міхновського. Винниченко — ідеолог і провідник прихильників «єдінаго революціоннаго фронта» з москалями, а Міхновський тримався цілком протилежної позиції. Міхновський гадав, що український революційний рух мусить розвиватися цілком самостійно, як рух протиросійський. Але про погляди Міхновського маси довідалися пізніше. Його маси не знали, а Винниченка вже перед революцією знали ширші маси, як письменника.
Один по одному виходять делегати з місць. Наказ Керенського скрізь ігнорували. Заборона з'їзду немовби викликала ще більше зацікавлення з'їздом. Маси йшли на пролом, не вважаючи на заборони з Петербурга. Промови короткі, лаконічні, повні завзяття і віри в силу нації. То відбивається настрій мас, що стихійно, нестримано пруть в бік незалежності від Росії.
Говорить, наприклад, делегат з північного фронту, поручник П. П-ко. Він оповідає про вражіння від заборони з'їзду.
— Про заборону, — говорить він, — довідалися вже в дорозі. Тут же склали телеграму такого змісту: «Наказ про заборону з'їзду читаємо і до Києва від'їжджаємо». Телеграму послали на дві адреси: нашій організації і. панові Керенському!.
В залі оплески, сміх і вигуки:
— Читатиме суботами!
Гумор, дотепи, іронія, неначе коштовне каміння, виблискують у промовах.
На сцені з'являється старшина і повідомляє делегатів, що Перший Український Полк імені гетьмана Богдана Хмельницького підходить до Троїцького Народного Дому, щоби привітати представників українського війська.
Знову могутнє «Слава!!» ворушить будинком. Через хвилину-другу всі делегати на дворі. Мені повелося примоститися на балконі, звідкіля видно цілу улицю.
З-за рогу улиці показується голова колони. Повіває розкішний прапор з образом великого гетьмана. Чудова оркестр.
Попереду командир полку, полковник Ю. Капкан. Під ним кровний (расовий) кінь каштануватої масті. Кінь грає, поривається.