Проходять курінь за куренем, сотня за сотнею… Гарні, веселі, могутні, горді. Вони перші творці нової історії України.
По вік не забуду враження від першого українського полку! Першого по століттях ганебної покори, яка навіть знаходила своїх ідеологів серед освічених синів України. Авжеж не паради були цілю трьох тисяч вояків- богданівців, коли вони на своїх багнетах начепили синьо-жовті відзнаки. Не для оборони «єдінаго революціоннаго фронта» гуртувалися вони.
На другий день (5 червня) збираються делєґати біля будинку великого міського театру. В середину впускають виключно тих, що мають білєти, одержані в Педагогічному музеї. Перевірка сувора. Біля всіх дверей стоїть варта від полку Богдана Хмельницького.
Зала театру виповнена вщерть. Хвилини очікування. На сцені з'являється Михайло Грушевський. Розкішна сивина прикрашує голову всіма визнаного «батька». Годі порівняти з чим-небудь вибух оплесків і вигук: «Слава батькові Грушевському! Слава!» Він не тільки «батько», він бог нації. У ньому всі бачать (бо так хочеться революційний юрбі) наймудрішого з мудрих, відважного, як сама нація. В який бік покаже, всі підуть туди. Не дарма ж біля нього так впадають і «поступовці», і соціал-демократи, і «есерчики» і всі, кому ходить про те, щоби приліпитися біля центру великого руху.
М. Грушевський витає делегатів від імені Центральної Ради й оголошує з'їзд відчиненим.
Починаються вибори президії з'їзду. Вже є традиція. Голови з'їзду не вибирають, а натомість вибирають кілька осіб, які мають головувати по черзі[4].
Але кого вибирати і як? Делегати, що приїхали з різних частин фронту і запілля, не знають один одного. Вибирають «відомих осіб»: Винниченка та Петлюру. До них додають: М. Левицького (заявився соціал-демократом), Гаврилюка і Курявого (заявилися соціал-революціонерами) і Сивошапку (заявився «безпартійним трудовиком-федералістом»). «Самостійникам» (група Міхновського, Павелка та інш.) не дали місця в президії. Та й куди їм, нікому невідомим, було перемогти коаліцію Винниченка, Петлюри, якого зірка щойно сходила, лідера соціал-революціонерів М. Ковалевського та інших, що ставали «відомими»? Над цією коаліцією стояв у сяйві непогрішимого авторитету М. Грушевський. Його вибрали почесним головою з'їзду.
Кожен кандидат в члени президії за постановою з'їзду повинен був особисто оповідати з'їздові, «хто він є і що робив до цього часу». Винниченко розказав, як він «страждав» за старого режиму та що «в сучасний мент» він є «автономістом-федералістом» за переконанням. Петлюра цілком поділяє погляди свого однопартійника. Він додає, що більше «працював при війську». Соціал-революціонери користуються загальними симпатіями, бо радикально підходять до вирішення питання про поміщицькі земельні маєтки. «Безпартійний трудовик-федераліст» заявляє, що хоч він «і не соціал-революціонер, але земелька без викупу». Поминувши Винниченка та Петлюру, до складу президії пройшли люди, що найбільше артистично вміли оповідати про те, як вони «страждали». Думка про перевірку тих «страждань» не виникала на з'їзді. В загальному піднесено-святочному настроєві не було місця для недовіри до своїх братів по національності.
Майже цілого пів дня часу довелося жертвувати, щоб вислухати привітань з'їздові від різних організацій. У привітаннях висловлювалися надії, що «військо скаже рішуче слово». До тих надій були серйозні підстави.
У війську зібралися найактивніші елементи селянської України; дома залишилися старі, малі та каліки. Українці складали біля 30 % загальноросійської армії і являли собою першорядний бойовий матеріал, про що одноголосно свідчили всі російські військові авторитети. Більшість підстаршинського складу в армії складалася з українців. Гострий конфлікт між російським урядом і українським національним центром цілком зруйнував би армію. Це було би річчю, корисною для нас, але страшною для Росії.
Уже перший військовий з'їзд так налякав Петербург, що там погодилися на організацію трьох українських корпусів, хоч до практичного проведення організації і не приступили. Другий з'їзд виглядав куди більш імпозантно. Та і загальна ситуація значно змінилася на нашу користь — Росія розкладалася з середини. Отже були підстави надіятися, і Україна сподівалася від своїх синів, що мали зброю в руках, великих слів і великих діл.
Чи виправдав з'їзд надії України? Не вповні. Залежало те від багатьох причин. Але найперше значення у напрямку праці і постанов з'їзду відіграв його склад.
Масу з'їзду складали т. зв. «мартівські українці». Революція зірвала полуду з їх очей і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними, як українцями. Які ж почуття повинні були пробудитися наслідком усвідомлення обману і кривди з боку Росії? Тої самої Росії, яку вони боронили завзятіше від самих росіян і якої патріотами були до революції? Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишилася одна ненависть.
Любов до України не була ніжною любов'ю дитини. О, ні! то була гаряча, не знаюча компромісу любов молодої істоти до свого ідеалу. Один натяк з боку вождів, що треба загинути в ім'я досягнення ідеалу, і маси готові були жертвувати своє життя знайденій батьківщині.
Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідности, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі. В найпідліший спосіб Росія крала у нас почуття любови до батьківщини. Крала, бо ворог усе може одняти, ограбувати, примусити «жертвувати», але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхотности з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору, яка, навіть не закриваючи гидоти свого тіла, цинічно кинула гасло «самоопрєдєлєнія народов», але «постольку- поскольку» те гасло можна використати проти наших визвольних змагань. Парадокс? Ні. То був опій, яким хотіли приспати інстинктивну чуйність поневолених народів до часу, поки Росія перебуде хворобу революції. По хворобі все мусіло бути розтоптаним. К чорту всі гасла і принципи, коли раби перестають бути рабами. І хвора, навіть хвора Росія устами свого першого улюбленця Керенського на київському двірці істерично кричала на «расчлєнітелєй Росії»: «рукі проч!» Для Росії революція потрібна була «постольку-поскольку» вона спасала її від остаточної загибелі, як «велікой» держави, що було неможливе за нашого самовизначення.
Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. «Мартівські українці» з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не «в спину революції», в серце Росії. Інстинктивно вони відчували, що те треба зробити.
Увігнати ніж у серце Росії негайно, навіть не рахуючись із безпосередніми наслідками того для нас, таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?
У стихійній ненависті до Росії була найбільша внутрішня сила нашої революції. Але в ній же була й наша слабість. Авторитет провідників серед неофітів занадто великий. Він необмежений. Неофіти ніколи не перебільшують свого почуття, не перебільшують своєї волі до чину і сили свого характеру, але неофіт не вірить у силу свого розуму — пам'ятає, що недавно грубо помилявся і служив фальшивим богам.
Тому-то й не диво, що не зважаючи на майже вулканічний характер ненависті до Росії, яка відчувалася на з'їзді, вибуху не було. Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію! Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя.
Найкритичніший момент був, коли з'їзд довідався, що командуючий київською військовою округою полк. Оберучев вживав заходів для оборони органів російської влади на Україні, боячись атаки на них з боку українців у зв'язку з мнимою постановою з'їзду. То була несвідома провокація.
4
Ще на наступному військовому з'їзді соціал-демократи хотіли мати головою з'їзду члена своєї партії Симона Петлюру. Цю кандидатуру висунув В.Винниченко. З'їзд відкинув пропозицію Винниченка, мотивуючи своє рішення тим, що Петлюра не є військовий. Боячись, щоби в голови з'їзду не вибрали Міхновського або когось іншого з групи «самостійників», соціал-демократи переперли другу свою пропозицію — зовсім не вибирати голови, й вибрати президію, до складу якої, опріч Міхновського, увійшли прихильники «єдінаго фронта» з Росією.