— Наступної суботи будуть танці у Пластовіце, там гратимуть «Паркани», — підкинула я ідею.
Він дивився на воду, блузу від спецівки було застібнуто аж до верху, комір піднято.
— Я подумала, ми можемо сходити…
Я встала й підійшла до нього, щоб принаймні обійняти його, від нього пахло порошком чи якимось дешевим милом, яке давали їм у майстерні.
Я почекала, поки з приймальні пішла остання бабуся, а тоді постукала у двері, з яких злущувався старий кремово-білий лак. Пані лікарка сиділа біля столу й складала картки пацієнтів. До нас у село вона приїжджала зазвичай без сестрички, рукави білого халата було підгорнуто, її худі руки здавалися блідими, нігті нафарбовано яскраво-червоно. Біле волосся, макіяж, вона чудово виглядала, як на сорок два. Це я знала від мами. Вони були однолітками.
Вона повернулася до мене на подертому стільці зі спинкою. Усміхнулася, у тому була якась втома і, можливо, смуток. Медкабінет, зроблений в одній із більших кімнат дому на площі, потребував ремонту ще п’ятнадцять років тому. Кутки задимлені, в одному з них нафтова піч, побитий письмовий стіл, пожовкле м’яке лікарське ліжко й одна скляна шафка для ліків. Оце й усе в цій убогій кімнатці з сіро-синім лінолеумом, вибляклим і місцями подертим. І ось лікарка світилася в цій бідності, вона поклала ногу на ногу, запалила цигарку, довго затягувалася і, закинувши голову, видихнула дим догори.
— Як життя, Ганко? — усміхнулася вона.
Я стенула плечима. Крони горобини на площі під вікном хилитав вітер, він бився у віконниці, грався із заіржавілою ринвою. Я почала від мами і її діабету, а завершила Зденєком, а потім уже не знала, що далі, вітер на вулиці гримів уголос, ніби орган у костелі, стріха дзеленчала, і внизу, у проїзді, билися незамкнені ворота.
— Ти не повинна червоніти, правда ж? — промовила вона, і я ще більше відчула кров на щоках, і тут, на щастя, задзвонив телефон.
— Лікарка Брейхова, — сказала вона в апарат своїм оксамитовим голосом, який мені подобалося слухати.
Вона записувала замовлення пацієнтів у великий шкільний зошит із подертим корінцем. Мені здавалося, що вона все робить так доладно й правильно, що краще просто й бути не може. Вона поклала слухавку, згорнула зошит і поглянула на мене.
— То на чому ми зупинилися? А, той твій Зденєк. Це називається фімоз, цим уже давно мав би зайнятися той лікар, що був тут до мене. Але тепер це вже не має значення.
— Він мені дуже подобається.
— Це добре, — усміхнулася вона, — можливо, латиною це звучить неприємно, але це точно не смертельно.
Я відчула, як вона на мене поглянула, я дивилася більше в стіну або на підлогу.
— Значно гірші справи у Зденєкової мами, — сказала пані лікарка, — я мала передати її фахівцям.
— А це спадкове, пані лікарко?
— Ти зараз про те, що у Зденєка, чи про те, що в його мами?
Нас перебила автівка, котра зашуміла під вікнами. Вона поклала цигарку на край столу й повільно підійшла до вікна.
— Мене сьогодні відвезуть, — вона відгорнула пожовклу завісу й замахала.
Якийсь час дивилася вниз, потім повернула до мене голову й кивком показала, щоб я підійшла подивитися. Поряд із синьою шкодою марки 1000 МБ якийсь пан у темному светрі, у нього було коротке каштанове волосся, він курив, обходив довкола авто, вдаряв по шинах і носаком черевика якийсь час вивчав вихлоп. Ми стояли поруч за завісою й дивилися вниз на площу, я відчувала її запах, суміш нікотину і яскравого парфуму.
— Це той, із яким я зараз зв’язалася, — сказала вона й поглянула на мене. — Як він тобі? — Я знову відчула тепло в щоках і не знала, що маю сказати.
— Ще щось, Ганко? — повернулася вона до мене.
— Я не хочу вас затримувати.
— Він почекає, — махнула вона рукою на вікно.
Я намагалася витягнути це з себе, а її товариський погляд мене заохочував.
— Я дуже люблю тата, але чому він так боїться? Адже ж нам затоплять півсела, а наш дім близько від річки, а дядьків — узагалі на березі.
Вона закурила ще одну цигарку, слухала мої скарги й нарікання на ввесь світ.
— Я хочу щось робити, а не боятися, як мій тато…
— Гано… — голос лікарки звучав докірливо.
Я поглянула на неї. Вона поблажливо слідкувала за моїм розчуленням. Якийсь час, здається, вона добирала правильні слова.