— Ти сказала, що в школі йдеш у похід, чи що?
— Мама знає, що Петр сьогодні виставляється, — запевнила Оліна. — А що сказала ти?
— Нічого. Головне було не казати, що ми будемо в бараці. У тата на це алергія.
Коли ми піднімалися вгору й наближалися до барака, то відчували в повітрі дим. На галявині біля триповерхового житлового будинку ми побачили вогонь, навколо багаття на складених у формі квадрата полінах сиділо щось із п’ятнадцятеро людей. Ми ще не встигли з усіма привітатися, як до нас заговорив пан Сладек. Він стояв біля відкритої бочки, а під її краном на підставці виднівся ряд неповних пивних келихів.
— Ви сьогодні не відкрили пивницю?
— Це краща праця, — засміявся господар, а Петр уже підходив до нас вітатися.
Вони з Оліною поцілувалися, Петр відгорнув своє темне хвилясте волосся, яке спадало йому на плечі, а спереду — ще й на очі.
— Ти насолоджуєшся ним, поки тобі не поголили голову під їжачка? — запитала я.
— Саме про це я зараз не хочу думати, — відповів він трохи засмучено.
Зденєк тримав мені місце, я сіла на колоду, він обійняв мене за плечі, щоб зігріти. Від його синьої блузи відгонило запахом майстерні. Мазут, масло і якісь гвинтики, якось так я його собі уявляла, як він стоїть у монтажній ямі під якимось трактором. На свято він прийшов просто з роботи. Наш Гонза й дядько Венца сиділи навпроти. Біля Гонзи — Анна. Її худе тіло й вузькі плечі здавалися ще меншими біля плечей Гонзи, розвинених штангами у шкільному спортзалі. Серед усіх виділявся Шваб, його імпозантна постать, розкуйовджене волосся, неголене обличчя й дикі очі. З одного боку від нього була обідрана гітара, а з іншого — Арана, її довга барвиста спідниця спадала аж до землі, а біля ніг було сперто дві милиці. Чорне волосся зі срібними нитками сивини розпущене, губи, яскраво-червоні, міцно стулені. Інші хлопці з села, тато Хозе, навколо бігала молодша сестра Оліни, здавалося, що всі вже тут.
— Це вперше, що у нас у селі з цивільним життям прощається не місцевий, — сказав дядько.
— Ні, Петрик не чужий, він мій, — захищала його Оліна, вішаючись йому на шию.
Сардельки й буханці хліба Оліна дістала в мами в магазині. Пан Сладек оголосив, що перше пиво вже розлито, хлопці вставали один за одним, Петр брав у кожну руку по три півлітрові келихи й розносив їх гостям.
— Оломоуц, це не так вже й далеко, — сказав тато Хозе, коли вони з Петром цокнулися, — гіршими були б Жіліна чи Кежмарок[7].
Я подивилася на Шваба, який усміхався.
— Хозе в тому дурдомі, здається, сподобалося, ні? Він продовжив собі задоволення на тиждень?
Подейкували, що тато намагався дістати для Хозе синю книжку[8] через знайомих у військкоматі, тож я знала, що Шваб не втримається від коментарів.
— Не верзи дурниць, — накинувся на нього тато Хозе, — зрештою, двійко хворих в одному селі, здається, цього достатньо, — сказав він, поглянувши на Зденєка й нашого Гонзу.
Зденєк кинув у нього гілочкою, ніби малим списом. Вона відбилася від його пуза.
— Ей, Зденєку, у твоєму випадку я б повірив, що військові чини тебе відбракували, — закричав Шваб, — і що Гонза від мами отримав проблеми з серцем, із цим теж нічого не вдієш…
— Ей, Швабе, зміни тему, — сказав Гонза.
Стемніло, й іскри з великих полін розліталися, жаринки пригасали в траві навколо. Я одягнула светр, Зденєк підвівся й пішов налити собі ще пива. Гонза з келихом зупинився наді мною.
— Тато знає, що ти тут?
— Ні.
Вогнище обмежило темряву, нічого не було видно вже за стовбурами найближчих лип поруч із бараком. Хлопці гадали, чи розійдеться вся бочка й коли саме. Ми підсіли одна до одної, Анна, Оліна і я.
— Потягом до Оломоуца цілий день дороги, — розмірковувала вголос Оліна. Вона була трохи розчуленою, очі ніби в тумані, обіруч тримала келих.
— Це ще нескоро буде, — обізвався хтось із хлопців з майстерні, — перший вільний день він отримає вже після посвяти, якщо нічого поганого не втне.
— Дівчата, їдьмо туди разом? — попросила Оліна. — Анно, що ти скажеш?
— Звісно, я тобі там свічку триматиму, так?
Шваб узяв у руки гітару й перебирав струни. У нього був хрипкий голос, він заграв першу всім відому пісню, поступово всі долучилися. Ми співали старих трампських пісень[9], і Оліна розплакалася. Петр був уже доволі напідпитку, але він узяв її за плечі, і вони зникли в темряві. Незабаром пішов тато Хозе, а через те, що там не було Махи, якого Шваб теж боявся, було тільки питанням часу, коли він заграє щось грубіше. Але в його запасі було чимало трампських шлягерів, тож хтось мав закричати: «Заграй Джонні-Американця». Думаю, що то був дядько Венца. Але Шваб продовжував захоплюватися миготливим вогнем у трампівському таборі й верещати, що з рідного ранчо вже лишилися тільки комин і стайня.
8
Синя книжка — у Чехословаччині документ, що підтверджував нездатність проходити військову службу з медичних причин.
9
Трампські пісні — пісні, що їх співали трампи, учасники специфічного чеського і словацького соціального руху, суміші туризму, екологічних і суспільних ініціатив.