— Тобі щось у ньому не подобається? — не вгавала Оліна.
— Так.
— А що?
— Майже все.
— Що «все»?
— Він такий… селюк, — сказала Анна й розсміялася.
— І ти йому скажеш, як він за тиждень прийде з війська, що даєш йому відкоша?
— Мабуть, так, — неохоче відповіла Анна на запитання Оліни.
У картатій сорочці з коротким волоссям вона була схожою на хлопця, але з ніжного обличчя з трохи завеликим носом світилися красиві блакитні очі, два маленькі неба блищали у відсвітах палаючого вогню.
— Поїдете наступної суботи до Бржехова на танці? Там гратимуть «Фантомаси», — промовила я.
— Я б поїхала, — відгукнулася Оліна, — але Петр далеко, а я не хочу бути третьою зайвою.
— Але я теж поїду сама, хіба ж Зденєк кудись вилізе? — ковтнула я з пляшки й подала її Анні.
— Хозе міг би взяти автівку, — поглянула Оліна на Анну, — він уже, мабуть, буде вдома. Нас було би саме четверо.
Вино мені розбурхало кров, Оліна роздала хліб, ми поклали на нього запечені сосиски. Темрява вже повністю нас поглинула, я накинула на себе светр, і ми заходилися їсти.
— Ви гадаєте, Хозе — нормальний хлопець? — запитала раптом Анна.
— Ти це вже, мабуть, перевірила, ні? — засміялася Оліна.
— Я чула, що він у нього маленький, — сказала я.
Оліна засміялася: «Напевно, Хозе важить центнер».
Анна почервоніла. Неподалік від нас щось затріскотіло, і ми насторожилися. Анна підвелася й роззирнулася, але було вже темно. Полум’я освітлювало лише невеличке коло, навіть річку під нами ми вже не бачили, лише відчували її повільне жебоніння.
— Що ти мала на увазі? — запитала я в Анни.
— Ну, мені б хотілося когось, хто справді того вартий, хто є чоловіком.
— У сенсі, що він не боїться, чи що? — запитала Оліна.
— Так, я це маю на увазі. Знаєте, що мені якось дід розповідав? — Анна зробила паузу, а коли тишу ніхто не порушував, продовжила: — У 1939 році він п’ятнадцятого березня стояв обіч дороги на Будєйовіце, доки по ній їхали німецькі військові автівками й мотоциклами…
— І що? — озвалася Оліна.
— Ну, тоді йшов сніг, віяли завії, і дід із іншими хлопцями мали, здається, розчищати дорогу лопатами. Тим нацикам.
— Наші хлопці прибирали там сніг, аби німчугани, які на нас напали, могли проїхати? — повторила Оліна.
— Райони мали забезпечувати чистоту доріг, — пояснила Анна, — бургомістр покликав хлопців із лопатами, і вони пішли…
— Так-так, а ти можеш уявити наших хлопців? Маю на увазі зараз, — додала Оліна.
— Тобто якби приїхали німці? — запитала я.
— Гано, це ж усе одно, ні? — втрутилася Анна. — Німці, росіяни чи китайці — просто якісь окупанти. Ти думаєш, наші хлопці також розчищали б їм дорогу?
— Я думаю, що Хозе б пішов, — сказала Оліна, — отримав би лопату й кидав би…
Ми розсміялися, а потім я зрозуміла, як Анна посерйознішала. Я нутром відчувала, як добре її розумію. Я подала їй пляшку, вона була вже майже порожньою.
— А що Зденєк, пішов би відкидати сніг? — втрутилася в цю хвилинку тиші Оліна.
Я промовчала.
— Одягнув би ті свої святкові штани, узяв би лопату й пішов, — відповіла сама собі вона, уже добре розігріта вином.
— А твій Петр? — запитала я у відповідь.
— Петр ніколи б не пішов. Ніколи! — сказала раптом Оліна дуже серйозно.
Ми з Анною навіть ззирнулися.
— Як на мене, сьогоднішні хлопці ні на що не годяться, — сказала Анна.
— Твоя правда, — погодилася я. — Гадаю, нам варто самим щось вигадати, я це про затоплення села.
— Тобто нам трьом? — запитала Оліна.
— А кому ж іще? Коли я питаю в тата, він знизує плечима, тато Хозе — теж. Ніхто нічого не робить, вони спокійно дозволять знести ці хати.
Якийсь час ми всі дивилися на вогонь, а Оліна підвелася, аби докласти поліно.
— От блін, дівчата, тут хтось є… — вона завмерла й дивилася крізь обриси стовбурів, що зникали в темряві лісу. Нас із Анною аж розсмішив її переляканий вираз обличчя.
— Чесно, хтось підслуховує, — скрикнула вона.
Ми теж підвелися й зробили декілька кроків у темряву. У недалеких кущах, справді, затріскотіли гілки, і ми почули звідти придушений сміх і тупіт кроків, що віддалялися.
— Хто там?! — закричала Оліна, але побігти стежкою, що губилася в темряві, ми не наважилися.
Ми знову всілися навколо вогню, настрашені, й Анна ножем відкоркувала першу пляшку пива. Я розмірковувала про те, хто з хлопців міг довідатися, що ми святкуємо вальпургієву ніч саме тут.